У нас під боком
CНІД в Україні
Аннотация
Ніде більше в Європі немає стільки ВІЛ-інфікованих, як в Україні. Вірус поширювався тут насамперед через вживання наркотиків. В Україні СНІД має жахливі наслідки для людей, вражених цією хворобою. Оскільки бракує елементарного медичного забезпечення ― від неї потерпають здебільшого найбідніші. Суспільство таврує та ізолює хворих. Допомоги з боку міжнародних організацій геть недостатньо. Для того щоб ставлення до хворих стало більш гуманним, в Україні мусить змінитися суспільний клімат.
(Спецвыпуск, С. 223–239)
Полный текст
В Україні налічується майже 500 тис. людей, інфікованих вірусом імунодеціфиту людини (ВІЛ). Це понад 1 % від усього населення.[1] Епідемія ВІЛ розпочалася в середині 1990х років. Вона стала наслідком іншої епідемії, яка швидко поширилася після розпаду Радянського Союзу — наркоманії. Десятиріччями переважним каналом передачі ВІЛу в Україні були брудні шприци.
Сьогодні від 350 до 400 тис. людей в Україні вводять наркотики шляхом ін'єкцій. З них 30–40 % інфіковані вірусом ВІЛ. Більшість уражених цією хворобою є вихідцями із найнижчих верств суспільства. Найчастішим супровідним захворюванням є туберкульоз. Сьогодні він знову набув поширення в масштабах епідемії, причому не лише в Україні, а й майже в усіх державах колишнього Радянського Союзу.[2]
Темпи поширення інфекції ВІЛу продовжують зростати. У 2006 р. вірусом інфікувалися 16 тис. людей, у 2007 р. їхня кількість склала вже 17 тис.[3] У 2009 р. число нових випадків інфекції орієнтовно сягнуло 20 тис. осіб. Частка випадків інфекції, зумовленої забрудненими шприцами, знизилася до 50–60 %. З одного боку, це пояснюється тим, що чимало наркозалежних, більшість з яких ще й страждає від політоксикоманії, відмовилися від ін'єкційних наркотиків на користь таблеток на кшталт екстазі, ефедрину, знеболюючих препаратів чи алкоголю. З іншого боку, в такому ж обсязі зросла й кількість захворювань, набутих статевим шляхом. Багато наркозалежних жінок або дружин чоловіків-наркоманів для фінансування необхідних видатків змушені вдаватися до проституції.
* * *
Уславлена українська гостинність… Сім'я, до якої ми прийшли у гості, бідна, але стіл, за яким ми сидимо в тісному колі, вщерть заставлений посудом з варениками і маринованою городиною та пляшками із виготовленим власноруч вишняком і сливовою горілкою. Сільський стіл на шостому поверсі панельного будинку. Тут у двох кімнатах живуть три покоління — хлопчик, його бабуся з партнером, а також прадід і прабабуся. Одного покоління в сім'ї бракує. Мати хлопчика невдовзі після його народження померла від СНІДу, а батько зник. Молода жінка була наркоманкою. На момент її смерті сім'я витратила на придбання наркотиків все, що мала. Дитина народилася ВІЛ-інфікованою. Тепер хлопчику чотири роки, він хворий на СНІД і ще не говорить.
До народження дитини доводилося віддавати все, щоб задовольнити потребу матері у наркотиках. Відтепер усе — пенсії прабабусі й прадідуся, що виплачуються з перебоями, й ті крихти, які заробляє бабуся, працюючи продавцем, — витрачається на лікування дитини. І ще на хабарі, щоб хвороба дитини залишалася в таємниці.
* * *
Ми в гостях у хворого на СНІД пацієнта, який саме бореться з наркотичною ломкою за допомогою алкоголю. Йому десь за сорок, і він знову живе зі своїми батьками. Перед нами помешкання, в якому навіть злодію нічого було б украсти. Такі квартири швидко стають звичною картиною для того, хто відвідує хворих на СНІД. Це помешкання, в яких відчуваєш себе так, наче ти перенісся у часі на 40–50 років назад; тут немає нічого незношеного або неполатаного, меблі — скрізь ще з радянських часів, ніщо не коштує більше кількох гривень. СНІД в Україні — це хвороба бідних, вона вщент розорила тих, у кого на початку захворювання ще хоч щось було. Батьки виглядають неймовірно втомленими. Хворий страждає від болю, і під час розмови постійно зойкає. Коли він тільки-но починав колотися “ширкою”, яку можна доволі легко виготовити із неочищеного опіуму, це вважалося неймовірно шикарним. Ін’єкційні наркотики були тоді символом бунтівної молоді. Вони протиставлялися всьому, що вважалося рутинним, а також традиційному алкоголізму. Той, хто коловся наркотиками, був “авторитетом” або ж відчував себе таким. “Авторитет” — це вожак, бос.
Множинні епідемії
Ще в одного наркомана того ж покоління я побачив на стіні фотографію з газети, на якій відтворено суспільну атмосферу того часу — на світлині у розкутих позах на танку розташувалася група диких на вигляд бородатих чоловіків з довгим волоссям і з автоматами Калашникова в руках. Вони вдягнені у зелену військову форму, на голові — строкаті бандани, в яких вони виглядають немов пірати. Партизани, що захопили танк, — ось що спало мені на думку.
Насправді це були солдати Радянської армії в період виведення військ з Афґаністану. Під час безнадійної війни проти афганських партизан ветерани-афґанці відкрили для себе смак опію. Повернувшись на батьківщину, вони швидко зробили популярним звичай введення опіатів шляхом ін’єкцій.
Наркотики дуже швидко втратили ореол "крутості". Вже через кілька років вони перетворилися на масове явище. Тепер йшлося не про бунт, а про колективну втечу від сірої постсоціалістичної дійсності. Вживання наркотиків стало не шикарним, а просто жалюгідним. На початку 1990х рр., у часи масового безробіття і бідності, коли багато вчителів, лікарів чи міліціонерів місяцями не отримували зарплату, а ціле покоління закінчувало школу без перспективи на професійну діяльність, перед деякими непоказними будинками можна було бачити живий ланцюг із молодих людей. Черга до наркодилера закінчувалася аж на вулиці.
Серед тих, хто починав колотися наркотиками, ще не було багато ВІЛ-інфікованих. Проте вживання наркотичних речовин пов’язувалося з двома звичками, ніби навмисне створеними для стрімкого розповсюдження вірусу. По-перше, в ті часи серед наркоманів існувала традиція колотися ширкою у веселій компанії, а потім пускати шприц по колу, як запускають по колу "косяк". Так інфікована голка переходила з рук в руки, з вени до вени. По-друге, ширку зазвичай продавали у шприці, що використовувався знову й знову, адже шприци були тоді дефіцитом.
З особливою блискавичністю ВІЛ поширювався у в’язницях і виправних колоніях. Через високу частку наркоманів у в’язницях там цією хворобою заражається незліченна кількість людей і понині. Цьому сприяє і держава. З одного боку, публічне вживання наркотиків карається законом. З іншого боку, міліція повинна виконувати плани затримання порушників. Тут наркомани стають їй у великій нагоді. Їх легко знайти, вони не чинять опору, і майже завжди можна розраховувати на звинувачувальний вирок. У в’язницях вживання наркотиків набуло ще більшого поширення, ніж на волі, натомість гігієнічні умови за ґратами — гірші. Чисте приладдя для ін’єкцій? У багатьох камерах заховано один шприц, який ділять між собою всі в’язні. Цілі покоління в’язнів. У цей спосіб українська система правосуддя породжує ВІЛ-інфекцію. З точки зору боротьби з епідемією ВІЛу слід було б усвідомити нагальну доцільність легалізації вживання наркотиків.
* * *
Наступна кухня, куди ми зайшли в гості, ― це одне із двох приміщень крихітного будинку, що зводився, мабуть, як дача. Задубілі від холоду, ми стоїмо навколо невеликої печі на дрова, біля якої господиня цього будиночка абияк спорудила собі ліжко. В іншому приміщенні, власне житловій кімнаті, наразі жити неможливо. Там була пожежа. На кухні поскладано ретельно почищені речі, що вціліли після пожежі: трохи посуду, дві великі сумки з одягом, на диво багато обгорілих книжок. У повітрі чути запах паленого. Жінці близько сорока років, і вона хвора на СНІД. На обличчі у неї сильна висипка. Вона й справді має хворий вигляд, але в неї мало часу, бо їй ще треба на роботу. На роботу ― означає: на панель. Не може бути, промайнула в мене думка. З цією жінкою переспить хіба той, кому життя набридло. Але згодом ми візьмемо її з собою в машину і висадимо на краю міста.
Я запитав у неї, що змінилося відтоді, як проституція перестала бути кримінальним злочином і стала лише порушенням громадського порядку. Зміни до відповідного закону внесено у 2006 р. Нічого, каже вона, міліція, як і раніше, вимагає від них грошей, інші — теж. Право сильнішого. Ось такий у нас закон. Жінка дуже соромиться свого становища. За її словами, вона походить із порядної сім’ї. "Якби мої батьки знали, до чого я опустилася…" Але вони цього не знають, бо живуть у Грузії і Казахстані. Розпад Радянського Союзу призвів і до розпаду її сім’ї.
Відторгнені суспільством
Той, хто йде слідами СНІДу в Україні, знає чимало таких місць. А багато українців, які супроводжували нас, були шоковані побаченим навіть більше, ніж ми. Вони ще не бачили такох злиднів і навіть не уявляли, що вони можуть існувати в їхній власній країні. Якби йшлося про поодинокі випадки, то це, звісно, ще ні про що б не свідчило. Хто ж може знати усі найвіддаленіші закутки свого міста… Але це не поодинокі випадки, існують цілі міські квартали, в яких люди живуть саме так. І в кожному районі міста — навіть у центрі багатьох міст — є занедбані панельні будинки, де в такому стані перебувають принаймні декілька квартир.
Багато українців, які працюють у сфері боротьби зі СНІДом, відзначають також, що про ці умови життя багато хто просто не хоче нічого знати. Благодійний фонд Карітас України створив мережу пунктів домашньої опіки для догляду за хворими на СНІД. Багатьом медсестрам важко пояснити своїм близьким, в яких умовах їм доводиться працювати і з якими пацієнтами мати справу. Чому ви допомагаєте саме цим людям — хворим на СНІД, наркоманам, проституткам — "відходам суспільства“?
В українських мас-медіа тема епідемії СНІДу та туберкульозу, наркоманії та масового зубожіння теж майже не порушується. Тим несподіванішою стала реакція на "свинячий грип“ восени 2009 р. Українське суспільство раптом не можна було впізнати. Уряд аж захлинався від надзвичайних заходів — закривалися школи, оголошувався карантин у цілих регіонах, політики під час виборчої кампанії роздавали захисні маски. Преса щодня на перших шпальтах вміщувала дані про поточний рівень смертності.
Наприкінці 2009 р. в одному із заголовків газети Kyiv Post повідомлялося, що міжнародна спільнота надасть Україні 5 млн. доз щеплень від свинячого грипу. На іншій сторінці газета написала про появу нового звіту Об’єднаної програми ООН по ВІЛ/СНІДу — UNAIDS, в якому констатувалося зниження темпів поширення СНІДу у всьому світі, за деякими поодинокими винятками, до яких належить і Україна. Чому ж загроза від епідемії грипу, до того ж здебільшого надумана, так сколихнула українську громадськість, тоді як набагато реальніша небезпека від епідемій СНІДу чи туберкульозу, що передаються майже однаковим шляхом, її майже не хвилює?
СНІД і туберкульоз в Україні — вголос чи ні — пов’язуються саме з "певним сортом людей“, з тими, хто опинився на задвірках життя. Решта суспільства воліє їх просто не бачити.
Від 2008 р. на українському телебаченні демонструються відеоролики про СНІД, у яких можна побачити молодих людей, які належать до середнього класу і займаються сексом в охайно облаштованих помешканнях. Жодного скандалу. Не СНІД сам по собі належить до табу, а реалії життя хворих на нього. Що ж це за "сорт людей“, з якими ніхто не бажає мати справу? Чи й справді, як вважає більшість в Україні, мова йде про групу, ізольовану від решти суспільства? Про "асоціальні елементи“? В радянському супільстві насправді існувала своєрідна каста людей, життя яких рухалося по замкненому колу в’язниць, трудових виправних колоній, сирітських притулків і тюрем для неповнолітніх і які передавали такий спосіб життя наступним поколінням.[4]
Схоже, до такої касти "зневажених“ в Україні сьогодні зараховують і хворих на СНІД. “Самі винні”, — так думає про них більшість. Втім, наркозалежність вже давно охопила всі прошарки суспільства. Через законодавство про заборону вживання наркотиків чимало українців мають досвід перебування у в’язницях для неповнолітніх чи виправних колоніях. Бідність — проблема всієї країни. Проте насамперед СНІД та туберкульоз давно поширилися на всі верстви суспільства, хоча й не у всіх набули характеру епідемії. І все ж інфікованих часто підтримує лише сім’я. Якщо вона взагалі у них є.
Багато сімей в Україні розпалися через те, що представники середнього покоління виїхали за кордон у пошуках щастя. Серед тих, хто подався геть, ― багато найздібніших. Сьогодні за кордоном живуть 4,8 млн. українців, чимало — нелегально.[5] За даними дослідження Карітас України, більшість мігрантів повернулися б, якби отримали у Західній Європі легальний статус і в разі потреби могли знову вирушити туди на роботу.[6]
Ці люди могли б зробити неабиякий внесок у відновлення загальної стабілізації українського суспільства. Велика кількість емігрантів також впливає на розвиток епідемії ВІЛ в Україні. Багато з них покинули дітей, які тепер нерідко поповнюють неозору армію безпритульних. Карітас офіційно говорить про 43 тис. дітей-безбатченків, половина з яких живе на вулиці.[7]
Дані Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ свідчать, що саме ці підлітки найбільше ризикують заразитися вірусом імунодефіциту людини — через шприци для ін’єкції наркотиків, незахищений або примусовий секс чи проституцію.[8] Результати статистичної вибірки свідчать про те, що майже 40 % дівчат і 30 % юнаків у віці від 15 до 19 років, які вдаються до ін’єкцій наркотиків, є ВІЛ-інфікованими.[9] Проте ніхто не знає, скільки безпритульних дітей заражені вірусом насправді.
Щоб оцінити масштаб цієї проблеми, потрібно терміново отримати хоча б загальне уявлення про те, скільки дітей та підлітків та у яких регіонах живуть на вулиці. Однак зробити це вкрай важко, оскільки доступитися до безпритульних дітей в більшості випадків ― доволі непроста справа. На це, як свідчить згадане дослідження, є свої причини. Такі діти стають беззахисними жертвами кого завгодно. Фізичні знущання — зокрема з боку міліції — для них буденне явище.
Поводження з такими дітьми є мірилом відсутньої солідарності в українському суспільстві. Адже ніхто не може дорікнути цим дітям у тому, що вони самі є винуватцями свого становища, що вони — “асоціальні” елементи.
* * *
Ми декілька разів побували в гостях у колишнього хірурга, який заразився хворобою під час роботи. Він став безробітним. Колеги відвернулися від нього, навіть ті, кого він колись вважав своїми друзями. Його родичі теж. Відтак він живе в цілковитій ізоляції у віддаленій сільській місцевості в будиночку, який залишила йому в спадок мати. Він не мусить платити за квартиру, що трохи полегшує йому життя. Попри це він не може дозволити собі дорогі медикаменти. Українська держава не бере на себе витрати, а медичного страхування не існує.[10] Проте лікарю пощастило. Те, що коштує найдорожче — антиретровірусну терапію, — йому оплачує одна з міжнародних гуманітарних організацій. І все ж наші відвідини справили гнітюче враження. Ми ніколи в житті не зустрічали людини, яка була б такою самітньою.
Пом’якшувати страждання там, де не можна вилікувати
Наприкінці 2007 р. президент України видав указ, який сприяє наданню допомоги людям в Україні, що страждають від ВІЛу, СНІДу та туберкульозу, а також полегшує боротьбу із розповсюдженням епідемії ВІЛу для іноземних урядів та гуманітарних організацій.[11] Із коштів Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією — організації з фінансування боротьби із цими трьома хворобами у бідних країнах, заснованої країнами Великої сімки, яка теж наприкінці 2007 р. надала Україні 150 млн. доларів для боротьби зі СНІДом і туберкульозом на наступні п’ять років[12] — багатьом пацієнтам буде профінансовано вартість антиретровірусної терапії (АРТ) та чимало потрібних проектів, в рамках яких, наприклад, здійснюється забезпечення наркозалежних людей чистими шприцами, проституток — презервативами, а також догляд за ув’язненими, роздача продуктових пакетів і допомога у поданні заяв тим, хто потерпає від ВІЛу чи СНІДу.
Ще у 2007 р. 34 % офіційно зареєстрованих ВІЛ-пацієнтів отримали антиретровірусну терапію (АРТ).[13] Відтоді частка пацієнтів, які отримували АРТ, постійно зростала. Все ж з огляду на доволі високу приховану кількість ВІЛ-інфікованих доводиться висловити припущення, що у багатьох хворих на СНІД хвороба не виявлена, оскільки вони не охоплені офіційною системою охорони здоров’я і живуть або вдома, або в лікарнях, що не спеціалізуються на лікуванні СНІДу, або на вулиці. Завдяки дотаціям Глобального фонду, забезпечення іншими препаратами, як-от антибіотиками чи протигрибковими засобами, добре налагоджене, зокрема, у Донецькому обласному центрі з профілактики і боротьби зі СНІДом.[14] Те саме можна сказати і про інші регіональні центри СНІДу, які з’явилися у всіх 25 областях.
Але це не означає, що питання про надання медичної допомоги можна вважати вирішеним. Багато центрів майже не мають діагностичного устаткування, необхідного для успішного лікування СНІДу. В клініках, повністю оснащених технікою в галузі ендоскопії, радіології чи неврології, за обстеження треба платити. А грошей у хворих на СНІД немає. Без результатів відповідних обстежень препарати часто виписуються за усталеною схемою, що не завжди відповідає потребам конкретного пацієнта.
СНІД — це комплексне захворювання, яке висуває високі вимоги до спостережливості, досвіду і гнучкості лікарів. Передумовою успішної терапії є міждисциплінарне співробітництво, на заваді якому в українській системі охорони здоров’я стає радянська традиція жорсткого поділу на окремі сегменти. Якщо у хворого на СНІД є ще й туберкульоз, його переводять у лікарню для хворих на туберкульоз. А там у лікарів менший досвід антиретровірусної терапії. Крім того, шпиталі для лікування туберкульозу в технічному і кадровому відношенні оснащені значно гірше, ніж центри боротьби зі СНІДом. Крім того, сьогодні співробітники центрів СНІДу отримують вищу платню. Лікар, який там працює, отримує 300 євро на місяць, а його колега у звичайній лікарні — лише 180.
Через глобальну економічну і фінансову кризу, що гостро вразила Україну, бюджет і без того недофінансованої української системи охорони здоров’я скорочено на чверть.[15] Україна наразі не в стані сплачувати власний внесок у програму, як погоджено з Глобальним фондом. Коштами, що надходять від міжнародних організацій, цю прогалину неможливо компенсувати в повному обсязі у центрах СНІДу, а в інших лікарнях — і взагалі.
У 2006 р. неприбуткова організація Соціальні проекти КАВ у берлінській клініці Авґусти Вікторії розпочала проект співпраці між клінікою та Донецьким обласним центром з профілактики і боротьби зі СНІДом, підтримку якому в рамках партнерської ініціативи за дорученням Федерального міністерства охорони здоров’я Німеччини надає Товариство технічного співробітництва (gtz).[16] Відремонтовано поліклініку і стаціонарне відділення центру СНІДу; порівняно з більшістю українських лікарень вони перебувають у відмінному стані. Набагато краще й забезпечення медикаментами. Але в обох приймальних пунктах стаціонарного відділення є лише три штатні посади лікаря загалом приблизно на 60 пацієнтів. Медичні сестри, як і скрізь в Україні, працюють у змінах по 24 години.
Прогалини в системі охорони здоров’я України неможливо компенсувати міжнародною фінансовою допомогою. Проте п’ять років досвіду партнерських зв’язків між клініками показали, що навіть невеликий проект може привернути увагу громадськості до хвороби тих, від кого відвернулося суспільство. Праця лікарів і медсестер, які працюють у сфері боротьби зі СНІДом, все ще оплачується вкрай погано, проте вона принаймні має суспільне визнання. Завдяки цьому хворі, котрих вони лікують, не піддаються аж такому тавруванню.
Ось так потроху можна змінювати орієнтири. Щоб побороти епідемію СНІДу в Україні, необхідно передусім посилити профілактику, а також можливості лікування хворих. Принаймні у кожній з найбільш уражених областей — Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській, а також в Автономній Республіці Крим — має бути спеціалізована лікарня, достатньо оснащена завдяки партнерству з клінікою свого профілю.
Але гроші — це ще не все. Потрібна також зміна суспільного клімату. Епідемію неможливо приборкати, якщо українське суспільство не виявлятиме більше співчуття до хворих. Дві лікарки, найвідоміші нам ентузіасти цієї справи в Україні, за минулі півтора року незалежно одна від одної спитали, чи не могли б ми допомогти їм у будівництві госпісу. Щоб вгамувати епідемію СНІДу в Україні, знадобиться чимало часу, і в найближчій перспективі медичну допомогу зможуть отримати далеко не всі, хто її потребує. Тому слід подумати і про вмираючих пацієнтів. Багато хворих людей самітні й животіють у брудних, холодних та вогких кімнатах. Їм потрібно принаймні дати можливість спокійно померти. У місці, де вони будуть оточені приязно налаштованими людьми, де світло, тепло, чисто і сухо. Госпіс може повернути тих, від кого відвернулося суспільство, до людської спільноти і забезпечити їм можливість зустріти смерть у гідних умовах. Але він міг би ще й допомогти українському супільству примиритися зі своїми хворими на СНІД співвітчизниками.
Карстен Гайн (нар. 1963 р.), автор документальних фільмів, у 2003–2004 і 2005–2006 рр. зняв два фільми про епідемію СНІДу в Україні. З 2003 р. разом із дружиною Інґе Банчик та її колегами із берлінської клініки Авґусти Вікторії реалізує проекти допомоги в Україні. www.aids-ukraine.org; www.avk-sozialprojekte.org
[1] За оцінками Об’єднаної програми Організації Об’єднаних Націй по ВІЛ/СНІДу – UNAIDS — станом на кінець 2007 року їх налічувалося 440 тис.
<www.unaids.org/en/CountryResponses/ Countries/ukraine.asp>.
[2] Global tuberculosis control — epidemiology, strategy, financing. WHO Report 2009, WHO/HTM/TB/2009.411, www.who.int/tb/publications/global_report/2009/en/index.html.
[3] Цифри взято зі звіту UNAIDS за 2008 р., вони ґрунтуються на даних, зібраних у 2006–2007 рр. Новіші дані Національного центру профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІДом у Києві відсутні, статистику за 2008 р. ще не проаналізовано. Мабуть, це пов'язано з тим, що влітку 2009 р. у Киві додатково створено Національний центр з моніторингу та оцінки.
[4] Цю “касту” часто називають “кримінальними злочинцями” або “злодіями”, що неправильно відображає суть феномену. Олександр Солженіцин в “Архіпелазі ГУЛАГ” (том 3, розділ 21) говорить про “вольняшек”.
[5] Andrij Waskowycz. Arbeitsmigration aus der Ukraine. Studie im Auftrag von Renovabis. Київ, 2009.
[6] Там само.
[7] www.caritas-international.de/hilfsprojekte/europa/ukraine_strassenkinder/30499.html.
[8] Most-At-Risk Adolescents: The evidence base for strengthening the HIV response in Ukraine, www.unicef.org/ukraine/MARA_Report_eng_web.pdf.
[9] Там само, с. 37.
[10] Державна система охорони здоров’я в Україні в принципі безплатна. Але оскільки фінансування є недостатнім, вона практично ніколи не може взяти на себе витрати на медикаменти. Багато послуг лікарів пацієнти теж мусять оплачувати з власної кишені. До цього питання див. статтю Ларса Гандріха та Олександри Бетлій: Osteuropa 2–4/2010, с. 257–270.
[11] UNAIDS, Country Situation, Ukraine. July 2008, http://data.unaids.org/pub/FactSheet/2008/sa08_ukr_en.pdf.
[12] www.theglobalfund.org/programs/country/?CountryId=UKR. Іншими важливими донорами є USAID (10,9 млн. дол.), різні організації ООН (3 млн. дол.), Європейський Союз (1,7 млн. дол.), Федеральне міністерство охорони здоров’я (BMG, 1 млн. євро), Міжнародний фонд Відродження, що належить до Інституту відкритого суспільства (0,7 млн. дол.), Шведська агенція співробітництва з країнами, що розвиваються (SIDA, 0,3 млн. дол.), нідерландський фонд NOVIB (0,2 млн. дол.), Elton John AIDS Foundation (0,2 млн. дол.) та Британська агенція співробітництва з країнами, що розвиваються (DFID, 0,14 млн. дол.). Дані подано станом на 2006 р. (BMG: 2008 р.).
[13] UNAIDS, Country Situation… [виноска 11].
[14] Про центр СНІДу в Донецьку див.: www.hiv-initiative-ukraine.org.
[15] За даними Головного управління охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації.
[16] Інформацію можна знайти за адресою: www.hiv-initiative-ukraine.org. До питання про економічну кризу див. статтю Андерса Ослунда у цьому виданні, с. ххх–ххх.