Історична спадщина України
Пласти та елементи: Нарис
Аннотация
Знання історії допомагає орієнтуватися. Адже історична спадщина впливає на сучасне і майбутнє. Історію можна аналізувати як сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів. Для України особливе значення мають одинадцять елементів історичної спадщини. Вони охоплюють природні й географічні умови, православне християнство, запроваджене у Х ст., а також катастрофи ХХ ст. Інші елементи стосуються впливу на Україну Польщі, Росії і Австрії, міфу про козаччину та ролі євреїв.
(Спецвыпуск, С. 1340)
Полный текст
History matters! (Історія має значення! — англ.) Історична спадщина впливає на сучасне і майбутнє, а знання історії допомагає орієнтуватися в сьогоденні. Втім не так просто розібратися, в чому полягає історична спадщина та як вийти на її слід. В принципі, спадщина складається з усієї сукупної історії. Але які з її елементів суттєві для пояснення сучасності? Як їх можна визначити? Як вони взаємодіють? І як вони впливають на теперішні часи?
В подальшому я наводжу одинадцять факторів історичної спадщини, які допоможуть у розумінні сьогоднішньої України. Проте їх підбір буде суб’єктивним. Він визначається моєю теперішністю. Крім того, аналітичне розмежування окремих факторів приховує їхню тісну взаємодію між собою.
Історична спадщина має подвійний зміст. Якщо дивитися збоку, очима історика, то це — події і причинні зв’язки, які серед інших факторів визначають сьогодення України; вони розташовані одні над одними та поєднані між собою як шари фундаменту, на якому базується сучасність, і які історик — подібно до археолога — намагається розкопати та інтерпретувати. Якщо дивитися зсередини, історична спадщина виявляє себе у колективній пам’яті та в уявному минулому. Окремі елементи історії відбираються, активуються та інструменталізуються з політичною метою. Одні запам’ятовуються надовго, інші — швидко забуваються. Особливе значення уявна історична спадщина має для національного наративу, для конструювання національної ідеології, яка вступає в конкуренцію з іншими національними міфами. Із сказаного випливає, що тут йдеться про нарис, а не про наукове дослідження. Тому посилання на літературу обмежуються декількома працями, які дають змогу швидко зорієнтуватися.[1]
Географія
Історія розгортається у просторі, який визначає для неї рамкові умови. Географічні реалії та mental maps (ментальні мапи — англ.) не є незмінними, вони мають власну історію. Реальні та уявні простори входять до історичної спадщини України і впливають на її сучасність.[2]
Простір, в якому живуть українці, розташований на Східноєвропейській низині та — за винятком Карпат на крайньому заході — відзначається відсутністю високих гір та відкритістю території. Все це сприяло міграціям та вторгненням і спричинялося до того, що Україна постійно ставала ареною воєн. Подібно до Росії, Україна довший час не мала безпосереднього виходу до світових морів, а це стримувало торгівлю з іншими країнами, а отже, і економічний розвиток. Якщо не брати до уваги походів часів Київської Русі та Козаччини, які сягали Константинополя, то Україна, завдяки побудові торгового порту в Одесі, лише у другій половині XVIII ст. отримала вихід до Чорного моря. Найважливішою транспортною артерією України є Дніпро, який переправами пов’язаний з Балтійським морем. Дніпро — це національна ріка України; на його берегах стоїть Київ, який протягом століть був найважливішим містом України. Дніпро — це первісний життєвий простір українських або дніпровських козаків — найбільшого національного міфу України.[3]
Порівняно з північнішими сусідами — Росією, Білоруссю чи Польщею — клімат, рельєф і рослинність України сприятливіші для рільництва і скотарства. Аж до ХХ ст. країна мала аграрний, сільський характер і вважалася “житницею” Європи. Розробка корисних копалин, передусім кам’яного вугілля і залізної руди, почалася лише у другій половині ХІХ ст., що суттєво змінило південний схід та південь України. Ці регіони стали найважливішим центром важкої промисловості Російської імперії та раннього Радянського Союзу. Родовища нафти у Галичині виснажилися ще на початку XX ст., а у 1970‑х рр. значною мірою вичерпалися і родовища газу на сході України. Сьогодні у країні видобувається недостатньо нафти і газу, що призвело до залежності від Росії.
Назва “Україна” вперше з’явилася у ХІІ ст. і первісно позначала територію на межі зі степом, предковічною лінією розподілу між осілими землеробами та кінними кочівниками. Відносини зі світом степових кочівників — чи у формі набігів на землеробів, чи у формі економічного обміну — були постійним чинником української історії аж до того моменту, поки російська держава наприкінці XVIII ст. не завоювала останнього спадкоємця монгольської Золотої Орди — Кримське ханство, відкривши цим дорогу землеробам у родючі південні степи. Лише відтоді почалося заселення нинішньої Південно-Східної і Південної України українцями, росіянами, євреями та греками, що посилило поліетнічний характер країни. Таким чином, межа зі степом втратила свою історичну функцію. В історичній пам’яті українців вона живе у розповідях про подвиги українських козаків, ареною яких було степове порубіжжя.
Київська Русь і православ’я
Літопис Нестора — найважливіше історичне джерело древньої Русі — розповідає про хрещення князя Володимира у 988 р., який після ґрунтовних роздумів ухвалив рішення на користь православ’я, а не католицької, ісламської чи іудейської віри. Київський володар одружився із сестрою візантійського імператора — в цей спосіб князь Русі став рівноправним членом європейської “сім’ї королів”, а його держава зазнала економічного і культурного розквіту. В сучасній Україні підкреслено наголошують на пов’язаності з Київською Руссю. В українській національній історіографії вона вважається першою українською державою та “золотою добою”. Зображення Володимира (Святого або Великого) прикрашає одногривневу банкноту, а його сина Ярослава Мудрого — двогривневу. Викарбуваний на монетах київських князів тризуб є складовою частиною сучасного державного герба України.[4]
З Київською Руссю тісно пов’язані спогади про християнізацію. Приналежність до православ’я є серцевиною живої і донині історичної спадщини, а також індивідуальної та колективної самоідентифікації українців. Православна віра становить найважливіший континуум української історії із самих витоків аж до сьогодення. Київ з митрополичою кафедрою та Печерською лаврою зберігає свій блиск як перша твердиня православ’я на Русі. Аж до XVIII ст. монастирі з їхніми іконами, фресками і сакральними спорудами, літургіями і духовною літературою на церковнослов’янській мові були осередками православної культури.[5]
Щоправда, спадщину Київської Русі і православ’я Україна ділить з Росією та Білоруссю. Така спільність становить проблему для архітекторів української нації, які воліли б відмежуватися від Росії та російської нації. Суперечка з Росією за спадщину старої Русі, яку розпочав український історик Михайло Грушевський наприкінці ХІХ ст., триває понині.[6]
Безперервність православної традиції в Україні взяла під сумнів унія з Римом, до якої вступила більшість православних Польсько-Литовського королівства у 1596 р. Попри те, що у ХІХ і ХХ ст. унійна, згодом греко-католицька, а сьогодні — Українська Греко-Католицька Церква зазнавали утисків, вона дотепер має багато віруючих у Західній Україні.[7] Таким чином, українці впродовж чотирьох століть залишаються конфесійно роз’єднаними, проте зберігають спільну церковну мову і літургію. На тиск католицизму вони відповіли духовним оновленням, яке забезпечувало в основному православ’я — спочатку православні братства в містах, пізніше — ієрархи відновленої православної церкви, насамперед Київський митрополит Петро Могила, який у 1632 р. заснував першу східнослов’янську вищу школу — Могилянський колегіум. Продовжувачем традицій цього вищого навчального закладу, який символізував перевагу української системи освіти над російською, стала відроджена в незалежній Україні у 1991 р. Києво-Могилянська академія. Православні священики, яких мобілізував спротив проти поляків-католиків та українців-уніатів, спільно з дніпровськими козаками розвинули протонаціональну українську свідомість.
Незалежна від Москви від середини XV ст. українська православна церква в складі Російській Імперії стала частиною Московського патріархату і майже повністю втратила характер протонаціональної інституції. Згідно з традиціями Візантійської імперії, які передбачали тісну співпрацю між світською і духовною владою, православні ієрархи стали вірними слугами царів. Сільські священики зберігали православні традиції серед селянства, яке становило більшість українського населення.
Спроби звільнитися з-під залежності від Московського патріархату поновилися після Російської революції (створення Української Автокефальної Православної Церкви, УАПЦ) та після розпаду Радянського Союзу. Cьогодні православною спадщиною України розпоряджаються три церкви.[8] Відновлена УАПЦ ― найменша серед них. Найбільше послідовників налічує підпорядкована Московському патріархату Українська Православна Церква. Вона уособлює поєднаність з Росією, в той час як Українська Православна Церква Київського патріархату намагається долучитися до “симфонії” світської і духовної влади у незалежній державі. Православ’я, яке зазнавало маргіналізації і дискримінації у Радянському Союзі, знову відродилося у незалежній Україні. Складно визначити, яке місце посідає сьогодні православна спадщина серед українського населення.
Польща
Вподовж трьох століть, починаючи з середини XIV і аж до середини XVII ст., всі території, заселені українцями, перебували під владою або Польського королівства, або Великого князівства Литовського, які з 1386 р. об’єдналися в персональній, а з 1569 р. — у реальній унії. Території на захід від Дніпра належали до Польсько-Литовської держави понад 400 років. Домінуючою соціальною верствою тут навіть після поділу Польщі залишалася польська шляхта. Крім того, між 1920 і 1939 рр. Галичина і Західна Волинь входили до складу Другої Польської Республіки. Вікова приналежність до Польщі або до Польсько-Литовської держави є центральним елементом української історичної спадщини. Ця спадщина завжди була амбівалентною. З одного боку, Польща була каналом для розповсюдження впливів із Центральної та Західної Європи, які зміцнювали самостійність України щодо Росії. З іншого — польське панування означало політичну залежність, соціальне гноблення та релігійну дискримінацію.
Польсько-Литовське королівство належало до католицько-латинського світу і підтримувало тісні культурні, економічні й політичні контакти з Центральною, Південною і Західною Європою. Польща долучилася до культурних і духовних течій пізнього середньовіччя та раннього новітнього часу, до ренесансу, гуманізму, реформації, реформи католицької церкви та до бароко, передаючи їх далі в Україну. Інституції православної церкви також переймали західні впливи. Наприклад, уже згадана Могилянська академія організована за взірцем єзуїтських шкіл і мала у своїй програмі латину. Поєднання православно-візантійських і західних елементів дуже добре видно у Софійському соборі в Києві з його православно-візантійським інтер’єром та бароковою зовнішністю.
Центральноєвропейські риси мав і політичний устрій Польщі, за якого суспільні стани отримали вищість над сувереном. Польська дворянська республіка була слабкою децентралізованою державою та відзначалася протодемократичною лібертаріанською політичною системою, яка, щоправда, значною мірою виключала недворянське та православне населення. Становий устрій Польсько-Литовської держави був другим західним структурним елементом, який в ослабленій формі розповсюдився на українських теренах. Польська висока культура та дворянська республіка приваблювали українське дворянство, більша частина якого у XVII ст. перейшла в католицизм і полонізувалася.
Культурний трансфер із Центральної Європи в Польщу вже у середньовіччі спричинився до появи на сході німецьких та єврейських поселень, які принесли з собою економічні новації і німецьке право міського самоврядування. Хоча цей імпульс, поширюючись на Схід, також зазнав послаблення, проте багато міст у західній частині України отримали німецьке самоврядне право, серед них — Львів (середина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), а наприкінці XV ст. — і Київ. Завдяки цьому міста мали корпоративно-станове самоврядування з міською радою, судом присяжних та гільдіями. На початку більшість міського населення становили німці, пізніше — поляки, в той час як українці залишалися в меншості.
З наведених елементів культурного трансферу, здійсненого з Центральної і Східної Європи за посередництвом Польщі, скористався лише тонкий прошарок еліти. Українським селянам, які становили більшість населення, польське владарювання принесло скочування у кріпацтво, у майже повну економічну та правову залежність від польської та (щораз більше полонізованої) української шляхти. У колективній пам’яті українців домінує негативний образ пана — польського шляхтича-поміщика. Цей соціальний антагонізм, посилений релігійним і мовним бар’єром, зберігся у Західній Україні й після поділу Польсько-Литовської держави, а в Галичині — аж до Другої світової війни.
До цього додався і конфлікт національних проектів. З точки зору поляків, українці вважалися не самостійною нацією, а нерозвиненим сільським народом без літературної мови, достатньої культури і власної еліти. Таке асиметричне ієрархічне ставлення збереглося і донині. В очах багатьох поляків українці залишаються не повноцінною нацією, а відсталими селяними. Поляки хотіли відновити свою незалежну державу, яка, певна річ, охоплювала і багато українців. На противагу цьому, український національний рух прагнув до створення української етнічної національної держави. У часи Другої Польської Республіки через опір польським елітам і у взаємному впливі з польським націоналізмом виник інтегральний український націоналізм, який включав у себе войовничу Організацію Українських Націоналістів (ОУН) й Українську Повстанську Армію (УПА). Між 1918 та 1947 рр. між українцями та поляками дійшло до численних насильницьких конфліктів та “етнічних чисток”, які поклали край спільній 600‑річній історії. Про далекосяжний вплив на сучасну Україну тривалої приналежності до Польщі свідчать результати виборів у різних регіонах. Межа між областями, які швидше орієнтуються на Захід, і тими, що орієнтуються на Росію, в основному збігається з кордонами Польщі у ранній новітній час.
Амбівалентна польська спадщина залишається актуальною в сучасній Україні. Хоча відносини між обома країнами мають добросусідський характер, а Польща знову стала містком на Захід і віднедавна — у Європейський Союз та НАТО, в колективній пам’яті обох народів продовжують існувати несумісні спогади і невилікувані травми. Прикладами цьому є повстання українських козаків проти польського панування у 1648 р. та ініційовані УПА криваві українсько-польські сутички на Західній Волині у 1943-1944 рр.
Селяни
До другої третини ХХ ст. більшість україномовного населення становили селяни. Хоча у середньовіччі та у ранню новітню добу серед дворянства та міщан було багато православних українців, проте внаслідок посилення дискримінації та притягальної сили аристократичної культури більшість із них до XVIII ст. полонізувалися. Друга хвиля деетнізації українських еліт пройшла в Росії у XVIII-XIX ст. Хоча частина полонізованої або русифікованої вищої верстви й зберігала регіональну українську ідентичність, еліти і селяни жили у відокремлених один від одного світах.
Етнонім “українець” (або ж рутенин, русин, малорос), як і прізвисько “хохол”, практично означав “селянин”. Соціальні й етнічно-мовні протиріччя збігалися. У XVIII і XIX ст. українська мова і культура збереглися лише серед сільського населення. Найважливіша мета українського національного руху, започаткованого вузьким прошарком інтелігенції, полягала у національній мобілізації селянства та в його інтеграції у модерну націю.
До XVII ст. більшість українських селян перетворилася на кріпаків польських панів та української шляхти, яка щораз більше полонізувалася. Після інтермедії 1648 р., коли козаки на певний час відвоювали собі свободу, більшість селян у Польсько-Литовській державі у другій половині XVII ст., а в Російській імперії — впродовж XVIII ст. знову потрапили у кріпацтво. Навіть після звільнення селян у середині ХІХ ст. їхнє соціальне й економічне становище залишалося скрутним. Пізнє скасування кріпосного права та пов’язані з цим слабкі соціальна мобілізація, урбанізація і ліквідація неграмотності спричинилися до того, що селян було важко мобілізувати в національному плані. Для українських селян на першому місці стояли соціальні й економічні питання. Лише той, хто поєднував національно-політичні та соціальні цілі, міг отримати серед них підтримку. Цій потребі підпорядковувалася більшість українських партій Австрії і Росії, поєднуючи національні та соціалістичні програми. У вирі Першої світової війни та революції до української національної ідеї вдалося залучити принаймні частину селян. Під час громадянської війни знову виявилося, що для великої маси селянства соціальні питання були пріоритетними.
Вкрай брутальна насильницька колективізація та спричинений сталінським керівництвом жахливий голод 1932-1933 рр. зламали хребет українському селянству. Прискорена індустріалізація і урбанізація призвели до того, що, починаючи з 1930-х рр., українці отримали “повноцінну соціальну структуру” з міським населенням, промисловими робітниками та інтелігенцією. Багато міських мешканців потрапили під третю хвилю деетнізації та зазнали акультуризації з російським населенням. І знову українське село стало тим чинником, який врятував українську мову і культурну традицію, перенісши їх у модерне радянське індустріальне суспільство. Українці, на відміну від росіян та інших народів Радянського Союзу, довше зберігали сільський характер. У 1959 р. лише 39 % українців мешкали у містах порівняно з 58 % росіян та 48 % загальної кількості населення СРСР.[9]
Тому в Україні все ще живі сільські традиції, наприклад, у стилі життя, кухні та ментальності, а також у тій вазі, яка надається фольклору та етнографічним музеям. Якщо вдатися до дуже приблизної типології європейських народів, я міг би віднести українців до селянських націй — як і литовців, словенців, словаків або білорусів. У всіх цих випадках націєтворення відбувалося на базі селянства, яке залишило свій відбиток на національній свідомості. Їм можна протиставити аристократичні нації поляків і угорців, бюргерські нації німців та чехів, а також державні нації французів і росіян. Звісно, така типологія є досить грубим спрощенням, адже в націєтворенні українців аристократія, духовенство, і насамперед козацтво теж відіграли певну роль.
Козаки
На межі зі степом над Дніпром у XVI ст. із селян-втікачів та авантюристів формується козацтво.[10] Ці войовничі формування перебували практично поза досяжністю польської шляхти та самого короля. Вони встановили військово-демократичний лад, за якого рада усіх козаків обирала собі провідника — гетьмана або отамана — і ухвалювала найважливіші рішення. З одного боку, козаки служили Польському королівству як прикордонна варта та наймані вояки; на своїх човнах вони здійснювали розбійницькі набіги на “невірних” османів. З іншого боку, козаки очолювали численні повстання, спрямовані проти поляків. Джерелом нестабільності став їхній осередок у нижній течії Дніпра — Запорозька Січ. Тому українських козаків називали також запорозькими. Спосіб життя козаків приваблював до себе пригноблених селян. У героїчних піснях та інших формах народної творчості козаків оспівували як незалежних воїнів, “шляхетних розбійників” та “захисників християнства” у боротьбі з азійськими кочівниками та мусульманами й увічнювали у народному малярстві.
Національним міфом наддніпрянські козаки стали у першій половині XVII ст., коли вони об’єдналися з освіченими елітами Києва та перейнялися їхніми протонаціональними ідеями. Під час народного повстання 1648 р., яке очолив гетьман Богдан Хмельницький, поляків та євреїв, що мешкали в Україні, вбито або вигнано, а кріпосних селян — звільнено. За цим настала побудова фактично незалежного державного утворення, так званого Гетьманату, з військовою адміністрацію за козацьким взірцем. Це доповнило міф про вільного козака міфом про першу незалежну українську національну державу.
Невдовзі ці обидві складові козацького міфу стали суперечити одна одній, коли нова козацька еліта почала накидати українським селянам залежність. Ще одна суперечність виникла, коли Хмельницький і дніпровські козаки, шукаючи союзників у визвольній війні проти поляків, у 1654 р. подалися під протекцію московського царя. Таким чином, саме козаки несуть відповідальність за те, що частина України, а саме території на лівому березі Дніпра разом з Києвом, вперше потрапила під панування Росії, яка згодом в українській національній свідомості стала символом неволі. Коли Петро І розпочав тісніше прив’язувати Гетьманат, що спочатку користувався широкою автономією, до Російської Імперії, піднялося повстання, кульмінацією якого стала спроба гетьмана Мазепи звільнитися від панування Росії. Це поставило Мазепу в один ряд з козацьким національним героєм Богданом Хмельницьким, хоча він як багатий поміщик не відповідав образу вільного козака. Поразка Мазепи, зруйнування його столиці Батурина, а також ліквідація Гетьманату та Запорозької Січі наприкінці XVIII ст. увійшли в історію національних страждань.
Вільні козаки досить рано стали найважливішим національним міфом, але він залишився амбівалентним. Дійсно, Хмельницький і Мазепа увійшли в національний пантеон і сьогодні прикрашають відповідно п’ятигривневу та десятигривневу банкноту, оскільки їх вважають творцями і захисниками ранньої української державності. У національному русі, особливо в короткі періоди існування національної держави у 1917-1920 рр., використовувалися символи Гетьманату — у назві Центральної Ради, у титулах гетьмана (Скоропадського) і отамана (Петлюри), в Універсалах (указах), якими у 1917 та 1918 рр. спочатку була проголошена автономія, а по тому — і незалежність України, а також у збройних формуваннях Січових Стрільців. Сьогодні булава козацького гетьмана належить до символічних атрибутів президента України, а зображення козака з мушкетом має бути частиною великого державного герба. Амбівалентною залишається і фігура Богдана Хмельницького, якого у радянському міфі про дружбу народів стилізували під ініціатора “возз’єднання” українського і великого російського народів.
Поряд з міфом про козацького гетьмана стоїть міф про простих і вільних запорозьких козаків. Їхній специфічний спосіб життя, егалітарно-протодемократичні традиції, їхня роль захисників простого народу, їхні відважні військові походи проти католиків та мусульман, а також страждання в османському полоні оспівані у народних думах. Козацька вольниця протиставлялася польській аристократії та російській автократії. Вільні козаки стали стрижневим елементом поетичної творчості Тараса Шевченка, який завдяки своєму життю і своїм творам сам став національним міфом. Його портрет прикрашає стогривневу банкноту. Саме простий козак, а не корислива козацька еліта, знаходяться у центрі популярних і донині праць національних істориків Миколи Костомарова і Михайла Грушевського.
Козацький міф становить невід’ємну частину української національної свідомості. Його амбівалентність імпонує різним політичним і суспільним силам. Водночас наслідком такої амбівалентності є і те, що цей міф використовують у своїх цілях ворогуючі табори. Його значення проявляється і сьогодні та, зокрема, знаходить свій відбиток в українському національному гімні, написаному у ХІХ ст., що закінчується словами: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу / І покажем, що ми, браття, козацького роду”.
Євреї
1648 рік став точкою кристалізації української історії і спричинився до появи несумісних національних спогадів. В українському національному наративі козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького описується як національно-визвольна революція і посідає почесне місце. Це — звільнення України і кріпосних українських селян та створення козацького Гетьманату, першої української національної держави. Натомість у польському національному наративі повстання 1648 р. вважається початком кінця. Відділення України та зрадницьких розбійників-козаків, а також тривала війна з Росією, яка розпочалася невдовзі, стали початком занепаду дворянської республіки, який закінчився національною травмою поділів країни. У єврейську традицію козацьке повстання 1654 р. глибоко вкарбувалося як перший великий погром у Східній Європі. Українські козаки вбивали і виганяли не тільки поляків; вони виявляли жахливу жорстокість до українських євреїв, знищуючи їх десятками тисяч.[11]
Українські та єврейські спогади діаметрально протилежні. З єврейської перспективи різня 1648 р. стала першою ланкою у ланцюжку страждань східноєвропейського єврейства, які всі були пов’язані з Україною і досягли свого апогею у голокості. Погроми повторилися у XVIII ст. під час повстання українських гайдамаків, ідеалізованих Тарасом Шевченком в одній з поем як символ козацької волі. Погроми у царській Росії 1881 та 1903–1906 рр. також мали своє осердя в Україні (хоча серед винуватців було багато неукраїнців). Коли у погромах 1881 р. загинуло близько 40 людей, а у 1905–1906 рр. — 1000 євреїв, різня 1919-1820 рр., у якій взяли участь багато українців (серед них — самопроголошені козацькі отамани), забрала життя щонайменше 30 тис. євреїв. Уряд Української Народної Республіки не підтримував погроми, але у єврейській традиції вину за них покладено на українських націоналістів під проводом Симона Петлюри. Зрештою, Україна була однією з головних арен голокосту, і українці брали участь у знищенні східноєвропейських євреїв нацистською Німеччиною.
Отже, з єврейської перспективи український антисемітизм і скоєні українцями погроми мають 300-річну неперервну історію. Особливої ваги набуває те, що найжорстокіші переслідування та вбивства українських євреїв співпадали у часі з кульмінаційними моментами української національної історії та спробами розбудови української державності й були тісно пов’язані з козацьким міфом і з такими героїчними національними фігурами як Хмельницький, Петлюра, а також з націоналістами Євгеном Коновальцем і Степаном Бандерою. В Україні були розповсюджені антисемітські стереотипи, за якими євреї зображалися агентами капіталізму, експлуататорами селян і поплічниками поляків та комуністів. Історична спадщина й дотепер обтяжує єврейсько/ізраїльсько-українські відносини і кидає тінь на національну українську історію, а передусім — на козацький міф.
Це — основна причина того, що в українських історичних наративах практично повністю оминаються євреї. Проте без євреїв українська історія є неповною. Євреї почали осідати в українських містах у пізньому середньовіччі і на кінець ХІХ ст. становили приблизно 9 %, у містах — близько 30 %, а у невеликих штетлях — набагато більше половини загальної кількості населення. Вони були найважливішими посередниками між містом і українським селом, зокрема, як купці, дрібні вуличні торговці чи великі комерсанти, а також шинкарі. Сьогодні вже не залишилося українських євреїв, проте вони продовжують жити як герої і автори численних літературних творів. Яким безбарвним було б наше уявлення про зниклий багатоконфесійний світ України без оповідань Шолома Алейхема, Ісаака Бабеля, Йозефа Рота і Бруно Шульца![12]
Росія
З середини XVII ст. козацький Гетьманат та Слобідська Україна, тобто територія на схід від Дніпра довкола заснованого у 1654 р. Харкова, увійшли до складу Російської імперії. З поділом Польщі до Росії відійшли всі інші польські території за винятком Галичини, а у XVIII та на початку XIX ст. — степові регіони на Сході та Півдні. Таким чином, у ХІХ ст., коли відбувалося формування сучасної української нації, більшість українців перебувала під російським пануванням.[13]
Російська спадщина, подібно до польської, була і залишається амбівалентною. В українському національному наративі панування російських царів зображується як самодержавне деспотичне чужоземне владарювання, яке відрізало українців від решти Європи. Автократичне панування царату, відсутність конституції, розподілу влад та політичної партиципації і регіональної автономії, а також репресивні методи управління протиставляються українській козацькій традиції з її свободою і рівністю. Петро І і Катерина ІІ поклали край Гетьманату та козацькій волі і знову закріпачили селян; Микола І заборонив греко-католицьку церкву, розпустив першу національну організацію — Кирило-Мефодіївське братство, а його членів і симпатиків — серед них і Шевченка — відправив на заслання. Хоча Олександр ІІ звільнив селян, за його царювання заборонялося друкувати книжки і провадити навчання в школах українською мовою. Відстала Росія перешкоджала економічному, соціальному і культурному розвиткові України та експлуатувала її як колонію. Таким чином, епоха російського панування увійшла в історію страждань українського народу.
Однак російська спадщина має й інший бік. У царській імперії відбулася модернізація значної частини України — такі великі міста, як Київ, Одеса і Харків, перетворилися на важливі центри урбанізації, а Східна та Південна Україна зазнали індустріалізації і стали найважливішими регіонами видобутку вугілля і важкої промисловості. Україна долучилася до розквіту російської культури і науки. У 1870 р. на її території знаходилися три з восьми існуючих на той час університетів Росії. Відтепер вже не Польща, а Росія була каналом західноєвропейських впливів на Україну. Православні українці не зазнавали дискримінації у російському суспільстві й мали змогу підійматися соціальними щаблями, щоправда, часто лише зрікаючись своєї української ідентичності. Модернізація України відбувалася в основному без участі українців, більшість яких залишалася бідними неписьменними селянами. Носіями модернізації стали росіяни, які мігрували в міста та промислові регіони України, євреї, що залишали свої штетлі, поляки та німецькі колоністи. Російська держава та російське суспільство не визнавали українців окремою нацією. Їх вважали “неісторичним” і не здатним до державотворення народом і як “малоросів” включили до загальноросійської православної нації. Українська мова вважалася діалектом російської, зіпсованим, щоправда, полонізмами, українська історія — частиною російської історії, спорадичні вияви національної свідомості “українофілів” — штучною вигадкою поляків і австрійців, які в такий спосіб прагнули завдати шкоди Росії.
В сьогоднішній Україні російська спадщина живе у великій частці російського населення, у потужній присутності російської мови і культури та в елементах спільних історичних спогадів. Про ці переплетіння свідчать численні особистості культурного життя, які мали подвійну російсько-українську ідентичність, на чолі з письменником Ніколаєм (Миколою) Гоголем. Українці та росіяни мають частку спільної історичної спадщини, яка їх об’єднує так само, як і спільна приналежність до православ’я. Попри те, що час від часу розгортаються суперечки навколо відповідної частки у цій спадщині, вони не переростають у міжетнічні конфлікти. Конфліктний потенціал криється натомість у спадщині ієрархічного, асиметричного ставлення Росії і багатьох росіян до української держави та української нації. Доки Росія не визнає Україну незалежною і рівноправною державою, російська спадщина залишатиметься обтяженою.
Австрія
У 1772 р., після першого поділу Польщі, населена переважно українцями Галичина перейшла під владу Габсбурзької монархії. У 1775 р. до неї приєдналася і Буковина, яка до того перебувала під владою турків-османів. До Габсбурзької імперії входило також заселене українцями Закарпаття, яке від середньовіччя перебувало у складі Угорського королівства. Попри те, що ці території складали лише невелику частину України, і в 1900 р. тут мешкала одна восьма населення України, а перебування у складі Габсбурзької імперії тривало лише близько 150 років, австрійське минуле є важливою складовою історичної спадщини. Я обмежуся лише Галичиною, яка утворювала східну частину вигаданої австрійською бюрократією Коронної землі Галичини і Лодомерії.[14] Зазначене стосується і Буковини, але меншою мірою ― угорської Карпатської України.
Австрійське панування означало для Галичини, яка ще у складі Галицько-Волинського князівства відкрилася до Заходу, а з XIV ст. була єдиною територією України, що безпосередньо входила до складу Польського королівства, посилення її європейського характеру. Галичина була єдиною великою заселеною українцями областю за межами Російської імперії. До 1939 р. вона не перебувала у складі Радянського Союзу, а належала до Другої Польської Республіки. Важливими етапами “вестернізації” Галичини стали реформи, проведені імператором Йосифом II наприкінці XVIII ст., революція 1848 р., яка остаточно звільнила селян і мобілізувала їх політично і соціально, та насамперед — політичні реформи 1860-х рр. Запровадження конституції, парламентської системи і принципів правової держави, допущення спілок і об’єдань громадян, політичних партій і вільної преси, а також емансипація євреїв створили соціально-політичний лад, який істотно відрізнявся від російського. На відміну від Росії, в Австрії українці, яких називали русинами, були визнані окремою національністю, а українська мова отримала статус офіційної та використовувалась в освіті. Унійна греко-католицька церква стала національною церквою русинів, а її священики були найважливішими діячами національного руху. Цей рух спрямовувався не проти Відня, а проти польської еліти, яка завдяки наданій у 1867 р. так званій галицькій автономії змогла посилити свій привілейований статус і домінувала у суспільно-політичному житті Галичини.
Поступово національний рух русинів у Галичині охопив широкі верстви селянства і перед початком Першої світової війни набрав масового характеру. Він перебував у тісній взаємодії з українським національним рухом в Росії, де проти нього провадилася репресивна політика. Українці Галичини відігравали важливу роль в українському націєтворенні, яка за своїм значенням набагато перевершувала їхню невелику чисельність. Тут слід назвати Івана Франка — другого після Тараса Шевченка національного поета, портрет якого зображений на 20-гривневій банкноті, а також історика Михайла Грушевського, який хоча й походив зі Східної України, однак провадив свою наукову і політичну діяльність на посаді професора у Львові. Ця діяльність досягла свого апогею у 1917–1918 рр., коли Грушевського обрали головою Центральної Ради і президентом Української Народної Республіки. Його портрет прикрашає 50-гривневу банкноту. Та центральна роль, яку Галичина відігравала як виразник центральноєвропейських цінностей в українському національному русі, дозволяє включити Австрію до каталогу історичної спадщини [України — прим. пер.].
Друга причина — це та видатна роль, яку грали українці Галичини в опорі радянському режимові, і яка також коріниться у західній спадщині, що формувалася під впливом Австрії. Її найважливішим провідником була греко-католицька церква. Хоча вона й була заборонена в Радянському Союзі, але зуміла вижити у підпіллі. Попри те, що історія Галичини довший час розвивалася окремо від історії решти України і не містить у собі козацької спадщини, на сьогодні національна свідомість найглибше вкорінена саме серед галицьких українців. Галичина залишається найбільш орієнтованим на Захід регіоном України, про що свідчать результати всіх виборів. Це — ворота на Захід, насамперед у сусідню Польщу. Тут помітна певна ностальгія за Габсбургами, яка, проте, не поширилася в інших регіонах України.
Радянський Союз
Приналежність України до Радянського Союзу протягом 70, а в Західній Україні — 45 років, залишила по собі історичну спадщину, яка майже через 20 років після розпаду СРСР все ще жива. Порівняно з царською Росією радянська система принесла фундаментальні зміни в економіці, суспільстві, політичній системі та ідеології, хоча Радянський Союз, особливо за часів Сталіна, звертався і до традицій Російської імперії.[15]
Сталін продовжив політику модернізації, застосовуючи насильство і стимули. Прискорена індустріалізація та пов’язана з нею урбанізація і ліквідація неграмотності перетворили Україну в сучасне індустріальне суспільство. На відміну від царських часів, українці також були долучені до цих змін, проте не змогли повністю подолати відставання від росіян. Хоча інституції та керівництво панівного режиму повністю змінилися, він зберіг свій централістичний і недемократичний характер. Втім від царського режиму радянська система відрізнялася надмірним застосуванням насильства і терору. Хоч відбулася цілковита заміна еліт, поступово утворився “новий клас” політичних функціонерів й інтелігенції. Попри те, що ідеологія проголошувала інтернаціоналізм, невдовзі повернувся російський націоналізм. Отже, радянська спадщина частково є також російською спадщиною.
Новим став і адміністративний поділ країни на республіки за мовно-національною ознакою. Створена у 1917–1918 рр. Українська Народна Республіка змогла протриматися лише декілька років, і їй не вдалося перебрати під контроль всю українську територію. Незважаючи на це, перша національна держава, хоч і зазнала поразки, стала важливою відправною точкою після розпаду Радянського Союзу — перейнято її символи, гривня, тризуб, жовто-блакитний прапор і національний гімн. Українська Соціалістична Радянська Республіка була також відповіддю на УНР. Вона мала чіткі кордони і власні інституції. Хоча її повноваження були обмеженими і вона мусила підпорядковуватися партійному режиму, все ж УСРР стала ядром національної держави. Для цього потрібна була нація, а в Радянському Союзі — на відміну від царської імперії — українці визнавались окремою нацією. Заохочувалося входження (лояльних) українців у радянську еліту. Українська мова стала офіційною і використовувалася в установах і в системі освіти, а запроваджена у 1920‑х рр. політика українізації консолідувала українську мову і культуру. Внаслідок Другої світової війни вперше практично всі частини українського народу об’єдналися в одній державі — Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Отже, радянська політика сприяла формуванню сучасної української нації, а радянська республіка стала каркасом для незалежної України.
Але Сталін здійснив поворот у національній політиці. Радянські республіки знову потрапили в тісні лещата; нові українські еліти зазнали величезних втрат внаслідок “чисток”; підтримка української мови поступово зійшла нанівець на користь російської. Як і в царській імперії, велика частина українців, що вливалися у міські еліти, зазнала принаймні часткової русифікації, а українська мова знову деградувала до статусу провінційної. За офіційним фасадом рівноправ’я націй знову з'явилися старі ієрархічні відносини у формі “великого російського народу” та “старшого брата”. Закорінена ще у царській імперії асиметрія у ставленні держави і російської нації до України та українців збереглася і в сучасному індустріальному суспільстві. Вона становить суттєву складову радянської (і російської) спадщини. Радянському керівництву вдалося вкорінити серед частини населення наднаціональну радянську свідомість, яка посилювалася пропагандою та перемогою над гітлерівською Німеччиною.
До спадку радянської системи належить багато інших елементів, які, щоправда, притаманні не лише Україні. Тому немає потреби зупинятися на них докладніше. Достатньо навести їх (неповний) перелік. Такі елементи, як централізація і бюрократизація, дефіцит демократії, політичної участі (партиципації) і правової держави, недовіра до влади та до політичних еліт належать навіть ще до дорадянської російської спадщини. Інші ж можуть уважатися суто радянськими — брак приватної ініціативи і самоорганізації суспільства, наявність структур планової економіки, егалітаризм і патерналістське мислення, корупція і велика вага неформальних мереж, недовіра до партій (партії), парламенту і федералізму, відсутність культури конфлікту і політичних компромісів.
Ці фактори радянської спадщини є спільними для всіх пострадянських країн. На відміну від Росії та інших пострадянських держав, Україна під час Помаранчевої революції зробила важливий крок до звільнення від радянської спадщини. Президентські вибори у лютому 2010 р., які, за оцінками ОБСЄ, були вільними і чесними, підтверджують цю тенденцію.
Катастрофи ХХ століття
Україна постраждала від катастроф ХХ ст. як жодна інша європейська країна. За величезною кількістю жертв криється невимовне горе окремих людей. Голі цифри є лише приблизними і не враховують тих людей, яких поранено чи яким завдано іншої шкоди для здоров’я, а також примусово переселених або депортованих. Серед різних даних досліджень я зазвичай наводжу нижчі цифри — у багатьох випадках вони зарекомендували себе як надійніші.
Україна, насамперед Галичина, була однією з арен Першої світової війни. У 1918 р. австро-угорські та німецькі війська окупували всю територію України. Можна лише припускати, скільки українців налічувалося серед близько 2 млн. загиблих у російській та 1,5 млн. в австро-угорській арміях. Відповідно до частки в населенні, їх було загалом близько 500 тис. Багато українських військовополонених відправлено у внутрішні області Австро-Угорщини і Росії.
Перша світова війна переросла безпосередньо у громадянську. Вона почалася з короткої польсько-української війни за Галичину. У той же час Україна перетворилася на найважливішу арену нищівної громадянської війни в Росії, у якій брали участь більшовики, біла контрреволюція та іноземні інтервенти, а між ними знемагали українські національні сили.
Число українців, які загинули у громадянській війні, значно перевершує кількість жертв Першої світової війни. За приблизними підрахунками, їх могло бути від 1,5 до 2 млн. До цього додалися величезні руйнування та повний економічний колапс.
Україна стала основним театром воєнних дій під час Другої світової війни. Вся територія країни була окупована Вермахтом та німецькими спеціальними підрозділами. Вони знищили близько 1,5 млн. місцевих євреїв і велику кількість українців, поляків та росіян. Загальна кількість жертв серед мирного населення України (за оцінками, 4 млн.) була приблизно вдвічі вищою від загиблих на війні українських військовослужбовців (близько 2 млн.). Із 1,3 млн. військовополонених українців у нелюдських умовах німецьких таборів загинуло щонайменше 700 тис. До цього слід додати страждання насильно вивезених до Німеччини 2,3 млн. українських “остарбайтерів”. Багато тих, хто повернувся додому після війни, були вислані у радянські табори. Така ж доля спіткала і 200 тис. західних українців. Ще під час війни декілька сот тисяч мешканців України — серед них багато поляків — стали жертвами сталінського терору. Під час та після Другої світової війни щонайменше 1,5 млн. мешканців України (поляків, українців і німців) зазнали примусового переселення.[16]
Тричі за першу половину ХХ ст. Україну вражав жахливий голод. Перший голод 1920–1921 рр. був прямим наслідком руйнувань громадянської війни. В Україні він забрав щонайменше 250 тис. людських життів, у Росії — набагато більше. Другим і набагато жахливішим став організований Сталіним голодомор 1932–1933 рр., який внаслідок проведеної з особливою жорстокістю примусової колективізації сільського господарства та (попри голод) немилосердної конфіскації запасів зерна призвів до смерті приблизно 3 млн. українських селян. Третій голод 1946–1947 рр. був наслідком руйнувань у Другій світовій війні та здійсненої (попри посуху) заготівлі зерна. Він забрав не менше 100 тис. людських життів.
Українці та поляки, які мешкали в Україні, у процентному відношенні були більше представлені серед жертв сталінського терору, аніж росіяни. Почалося зі знищення та депортації українських “куркулів” та переслідування так званих “буржуазних націоналістів”. Під час “великих чисток” 1937–1938 рр. страчено близько 120 тис. українців. За сталінського режиму мільйони українців депортовано до ГУЛАГу, з них щонайменше 500 тис. людей загинуло.
Останньою великою катастрофою ХХ ст. в Україні стала аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. Вона мала довготривалі наслідки, які донині неможливо повністю осягнути.[17]
Якщо, вдаючись до (сумнівної) формули підраховування всіх жертв, підбити підсумки катастроф ХХ ст. в Україні, то з 1914 по 1953 рр. від 12 до 14 млн. українців померли внаслідок воєн, голоду і терору. Те, що етнічне українське населення у ці роки зазнало особливо великих втрат, засвідчують результати переписів. За їхніми даними, між 1926 і 1937 рр. кількість українців скоротилася на 4,8 млн. — з 31,2 до 26,4 млн. (-15,3 %), в той час як загальна кількість населення Радянського Союзу збільшилася на 14,7 млн. (+11,0 %). Між 1939 і 1959 рр. кількість українців (у нових кордонах) зросла лише на 4,6 % порівняно з 9,5 % зростання загального населення Радянського Союзу.[18]
Спадщина катастроф ХХ ст. в Україні присутня скрізь. Ці катастрофи увійшли в національну історію страждань. Вони є приводом для суперечок як всередині України, так і з іншими країнами, передусім з Росією, їх з політичною метою інструменталізують всі сторони.
Голод 1932–1933 рр. став найважливішим елементом пострадянської української національної свідомості. В Україні голодомор офіційно вважається геноцидом українського народу. Така інтерпретація не є беззаперечною, проте не підлягають сумніву жахливі масштаби голоду та пряма відповідальність за це сталінського режиму.[19] Вагомі аргументи свідчать про те, що за допомогою голоду Сталін хотів покарати й дисциплінувати не тільки селян, але й загалом підозрюваних у нелояльності українців. Пам’ять про голодомор має велике значення для націєтворення українців, адже вона делегітимізує радянську систему, яка все ще має багато прихильників. Крім того, ця пам’ять інтегрує в українську жертовну спільноту національно слабше мобілізовані регіони півдня і сходу, які також сильно постраждали від голоду.
Суперечливим досі залишається і трактування Другої світової війни. Перемога у “Великій Вітчизняній війні” стала найважливішою легітимацією Радянського Союзу і донині становить для більшості українців і росіян центральну точку історичної пам’яті. В останні роки у Західній Україні — а згодом і з боку президента Ющенка — тлумачення Другої світової війни зазнало змін. Провідники ОУН та УПА, які боролися проти Червоної Армії, почасти співпрацювали з німецькими окупантами й брали участь у знищенні євреїв, а також несуть відповідальність за різанину польського цивільного населення, були проголошені національними героями. Це спричинило різку реакцію не тільки в Росії та Польщі, але й серед багатьох українців. Різні трактування Другої світової війни є несумісними і розділяють українську націю.[20]
Історії національних страждань є важливими факторами історичної спадщини. Часто вони конкурують з іншими культурами пам’яті, протиставляючи свої та чужі жертви. Так, голодомор і голокост в Україні інколи трактуються як геноцид однакового ґатунку, що не в останню чергу є реакцією на стереотип про український антисемітизм. Національний мартиролог ризикує забути жертви інших націй. Нерідко в Україні обходять той факт, що жертвами світових воєн, голоду і “великого терору” були й неукраїнці. А так існував би шанс спільної пам’яті українців, росіян, поляків та євреїв про катастрофи ХХ ст.
Європа
Споконвіків Україна належала до Європи. Це природнім чином стосується географії — першого фактору історичної спадщини. Україна є частиною православної Європи — східного полюсу європейської історії. Ще Київська Русь була інтегрована у загальноєвропейську династичну і торгову мережу. Ця орієнтація на Центральну, Південну і Західну Європу посилювалася з XIV по XVII ст., коли Україна входила до складу Польсько-Литовського королівства, хоча західні впливи й досягали України із запізненням та слабшали у своєму просуванні на схід. Тісніший зв’язок із західним полюсом Європи принесла унія частини православних з римо-католицькою церквою, яка в Галичині існує і донині. Не на решту Європи, а на степ спрямовували свої зусилля козаки, які, втім, у своїй самосвідомості та міфології були захисниками європейського християнства від мусульман. Європейський характер України посилювали численні євреї, які у пізньому середньовіччі та в ранню новітню добу мігрували з Німеччини та Польщі до України, принісши із собою споріднену з німецькою мову їдиш та створивши мережу зв’язків з рештою Європи.
З поділом Польщі Україна також була розділена. Менша частина на Заході — Галичина — відійшла до Австрії, і це ще більше посилило її зв’язок з Центральною Європою. Більша частина України знову опинилася у гравітаційному полі православного східного полюсу Європи, центр якого знаходився на той час у Росії. З вестернізацією Росії російська еліта та російська культура і наука стали для України посередниками у зв’язках з не-православною частиною Європи. Європейський характер мав і Радянський Союз з імпортованою від Заходу ідеологією та проектом модернізації та подолання економічного відставання від решти Європи. Історія страждань під час двох світових воєн також пов’язує Україну з рештою Європи. Тому гасло повернення України в Європу є проблематичним, адже Україна завжди була в Європі.
Питання набуває іншого сенсу, коли Європу визначати як спільноту цінностей, як сьогодні роблять європейські інституції. Проте у цьому випадку поняття Європи буде сумнівним, адже, з одного боку, західні цінності стосуються не тільки Європи, але й Північної Америки, Австралії та інших частин світу. З іншого боку, в Європі європейські цінності зневажалися завжди і скрізь, а найвідвертіше — у націонал-соціалістичній Німеччині. Про європеїзацію або вестернізацію України у цьому другому значенні можна говорити стосовно XVI та першої половини XVII ст., коли через Польщу в Україні поширилися духовні течії та інституції, які можна вважати основою європейських цінностей — право міського самоврядування, становий устрій, гуманізм і релігійна терпимість. Західні цінності в сьогоднішньому розумінні досягли України в австрійській конституційній державі. Їхні елементи з’явилися і в царській Росії з 1905 по 1917 рр., коли вперше дозволено обирати парламент та провадити публічне політичне життя, а також в Українській Народній Республіці. Хоча комуністична ідеологія і проголошувала європейські цінності, Радянський Союз аж ніяк не належав до західної спільноти цінностей. У цьому сенсі можна говорити про повернення незалежної України у Європу. Воно відбувалося останні двадцять років малими кроками, і Помаранчева революція стала єдиним “стрибком” на цьому шляху.
Якщо зібрати докупи камінці мозаїки, які я тут розклав, ми не отримаємо цілісної довершеної картини. Можливо, ці зауваження стосовно історичного багажу, який несе на своїй спині Україна у своєму русі на Захід, все ж таки допоможуть зрозуміти цю країну.
Андреас Каппелер (1943), проф. д-р, професор історії Східної Європи Віденського університету.
[1] Важливі імпульси я отримав завдяки наступним працям: Yaroslav Hrytsak. On Sails and Gales, and Ship Driving in Various Directions. Post-Soviet Ukraine as a Test Case for the Meso-Area Concept // Ab Imperio, 1/2004, c. 229–254. — Andrew Wilson. The Ukrainians. Unexpected Nation. New Haven, London, 2000. — Zur Gеschichte der Ukraine: Katrin Boeckh, Ekkehard Völkl. Ukraine. Von der Roten zur Orangenen Revolution. Regensburg, München, 2007. — Andreas Kappeler. Kleine Geschichte der Ukraine. München, 2009. — Serhy Yekelchyk. Ukraine. Birth of a Modern Nation. Oxford, 2007.
[2] Günter Friedlein. Grundzüge der Raumstruktur der Ukraine // Peter Jordan u.a. (Hg.). Ukraine.
Geographie — Ethnische Struktur — Geschichte — Sprache und Literatur — Politik — Wirtschaft — Recht. Wien, 2001 [= Österreichische Osthefte, 3–4/2000], с. 11–42. У цій книзі містяться розділи, присвячені багатьом аспектам історії та сучасності України.
[3] Про Дніпро як символ України див.: Rainer Lindner. Einheit über beide Ufer. Der Dnjepr als nationales Symbol der Ukraine // Osteuropa, 2–4/2010, с. 33–47.
[4] Wilfried Jilge. Exklusion oder Inklusion? Geschichtspolitik und Staatssymbolik in der Ukraine // Osteuropa, 7/2003, c. 984–994.
[5] John-Paul Himka. Religions Communities in Ukraine // Ukraine, Österreichische Osthefte 1991, с 241–258.
[6] Mykhailo Hrushevsky. History of Ukraine-Rus’. Том 1 і наст. Edmonton, Toronto, 1997. До цього ж питання див.: Serhii Plokhy: Unmaking Imperial Russia. Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History. Toronto 2005.
[7] Thomas Bremer (Hg.). Religion und Nation. Die Situation der Kirchen in der Ukraine. Wiesbaden, 2003.
[8] Thomas Bremer. Zur kirchlichen Situation in der Ukraine // Ukraine-Analysen, 43/2008, с. 21–24.
[9] Gerhard Simon. Nationalismus und Nationalitätenpolitik in der Sowjetunion. Von der totalitären Diktatur zur nachstalinschen Gesellschaft. Baden-Baden, 1986, с. 432.
[10] Frank Sysyn. Die Kosaken: Akteure und Symbole der Entwicklung der modernen ukrainischen Nation // Guido Hausmann, Andreas Kappeler (Hg.). Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. Baden-Baden, 1993, с. 49–69.
[11] Alexis Hofmeister. Die Juden in der ukrainischen Geschichte // Jordan, Ukraine… [виноска 2], с. 259–278. — Для загальної орієнтації див.: Heiko Haumann. Geschichte der Ostjuden. München, 2008.
[12] Останнім вийшов твір Бруно Шульца Die Zimtläden. München, 2008.
[13] Andreas Kappeler u.a. (Hg.). Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600–1945). Edmonton, Toronto, 2003. — До питання про українське націєтворення у царській Росії див.: Andreas Kappeler. Der schwierige Weg zur Nation. Beiträge zur neueren Geschichte der Ukraine. Wien u.a., 2003.
[14] Anna Veronika Wendland. Galizien: Westen des Ostens, Osten des Westens. Annäherung an eine ukrainische Grenzlandschaft // Jordan, Ukraine… [виноска. 2], с. 389–422. — Chris Hann, Paul Robert Magocsi (Hg.). Galicia. A Multicultured Land. Toronto u.a., 2005.
[15] Про історію України у ХХ ст. можна знайти достовірну інформацію у: Boeckh, Völkl. Ukraine… [виноска. 1] та Yekelchyk. Ukraine… [виноска. 1].
[16] Dieter Pohl. Schlachtfeld totalitärer Diktaturen — die Ukraine im Zweiten Weltkrieg // Jordan, Ukraine… [виноска. 2], с. 338–362.
[17] Tschernobyl. Vermächtnis und Verpflichtung. Berlin, 2006 [= Osteuropa, 4/2006].
[18] Manfred Hildermeier. Geschichte der Sowjetunion. Entstehung und Niedergang des ersten Sozialistischen Staates. München, 1998, с. 1178. — Simon, Nationalismus… [виноска. 10], с. 422.
[19] Vernichtung durch Hunger. Der Holodomor in der Ukraine und der UdSSR. Berlin, 2004 [= Osteuropa, 12/2004].
[20] Wilfried Jilge. Nationalukrainischer Befreiungskampf: Die Umwertung des Zweiten Weltkriegs in der Ukraine // Geschichtspolitik und Gegenerinnerung. Krieg, Gewalt und Trauma im Osten Europas. Berlin, 2008 [= Osteuropa, 6/2008], c. 167–186.