фронтиспи́с Osteuropa Украïнськi метармофози/2010

в Спецвыпуск

Над прірвою
Українська економіка та фінансова криза

Anders Åslund

Аннотация

Всесвітня фінансова криза сильно вразила Україну посеред фази економічного підйому. Країну відрізали від глобальних фінансових ринків, банківська система завмерла, біржеві курси перебували у вільному падінні. У Києва не залишалося іншого вибору, ніж звернутися до Міжнародного валютного фонду за допомогою, яку МВФ надав у розмірі 16 млрд. доларів. Незабаром різко скоротилося виробництво промислової продукції, зовнішня торгівля суттєво впала, а країна опинилася в рецесії. Тим часом з’явилися ознаки одужання. Тепер нарешті потрібно розпочинати базові реформи, які роками відкладалися.

(Спецвыпуск, С. 83–109)

Полный текст

Україна відкрила свою економіку так пізно, як, мабуть, жодна інша колишня комуністична країна.[1] Європейський банк реконструкції та розвитку лише в 2000 р. оголосив Україну країною з ринковою економікою.[2] Через прогаяні реформи Україна пережила падіння виробництва, яке тривало довше і було сильнішим, ніж у будь-якій іншій країні в мирний час. Валовий внутрішній продукт невпинно скорочувався протягом цілого десятиріччя ― з 1989 по 1999 рік ― і впав загалом на 61 %.[3] Оскільки за цей час значно зросла тіньова економіка, реальне падіння було, очевидно, меншим і вірогідно становило близько 30 %.

На початку 2000 р. Україні загрожувала небезпека, що вона не зможе обслуговувати свої боргові зобов’язання. Це, нарешті, змусило пануючі еліти до радикальних ринкових економічних реформ. Ліберально налаштований тодішній голова Національного банку України Віктор Ющенко став прем’єр-міністром і розпочав масштабну програму реформ.[4] Хоча Ющенко практично через рік втратив свою посаду, реформи продовжувалися і надалі. Завдяки цьому з 2000 по 2007 рр. Україні вдалося продемонструвати середньорічне зростання у 7,5 %. Однак порівняно з іншими пострадянськими країнами ринкові реформи в Україні були радше рудиментарними, а законодавство мало надзвичайно багато прогалин.

Політична весна реформ настала лише наприкінці 2004 р. з Помаранчевою революцією. Мас-медіа і громадянське суспільство розвивалися відтоді вільно й динамічно, що дало Freedom House підстави зарахувати Україну до вільних суспільств.[5] Були великі сподівання, що країна зможе завершити базові ринкові реформи. Проте настали роки тупцювання на місці. Жоден уряд не міг втриматися довше, ніж рік. Через політичну блокаду більшість законопроектів були приречені на невдачу вже у зародку. Економічні реформи буксували. Найважливіший виняток становили закони, що створили передумови для вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ) 16 травня 2008 р.

Українська економіка у цей період швидко зростала. Динаміка виходила виключно від приватного сектора. Законодавство та державні інституції не встигали за зростанням. Характерно, що у рейтингу Ведення бізнесу (Doing Business) Світового банку, в якому вимірюється економічний клімат, Україна навіть опустилася нижче. У 2009 р. вона посідала лише 145 місце серед 181 країн.[6] Правова система й далі хворіла на свавілля і корупцію. Відносини власності були погано зафіксовані у поземельних книгах, продаж сільськогосподарських земель залишався забороненим.[7] Державна система охорони здоров’я і освіти залишилися нереформованими, неефективними та корумпованими.[8] Це відображається, зокрема, в щорічному Індексі сприйняття корупції (готується організацією Transparency International), у якому Україна в 2009 р. посіла 134 місце серед 180 країн.

Однак підприємцям вдалося викрутитися з цієї біди якнайкраще. Малі підприємства звільнено від найгірших проявів бюрократії та корупції завдяки указу президента про спрощену систему оподаткування.[9] Великі підприємства змогли домовитися з державою про індивідуальні рішення. Після 2005 р. українські бізнесмени продали свої банки закордонним фінансовим установам, привівши перед продажем в порядок бухгалтерію для підвищення вартості банку. У 2008 р. вже 40 % банківської системи перебували в руках іноземців. Бізнесмени, які вивели свої підприємства на міжнародні біржі, намагалися підвищити вартість фірми, навівши лад у фінансах перед первинним розміщенням акцій. Таким чином, відбулися певні структурні зрушення, однак лише в обмеженому обсязі й ніколи — за ініціативою уряду.

Головною проблемою української економіки був перегрів кон’юнктури, який проявився у високому рівні інфляції. Це зумовлювалося тим, що Національний банк наполягав на збереженні прив’язки обмінного курсу гривні до американського долара. Проте, як свідчить економічна наука, поєднання стабільності обмінного курсу, вільного руху капіталу і самостійної грошової політики ― справа неможлива (англ. impossible trinity — неможлива трійця). Якщо — так, як це було в Україні — обмінний курс є фіксованим, а рух капіталу значною мірою необмеженим, то країна не може провадити самостійної грошової політики, бо тільки-но вона підвищить процентну ставку ― це призведе не до охолодження економіки, а до притоку капіталу з-за кордону.

Тому в Україні з 2004 р. спостерігалася інфляція, яка виражалася у двозначних числах. На піку цієї тенденції у травні 2008 р. ціни у порівнянні з минулорічним періодом виросли на 31 %. Таким чином, Україна мала після Зімбабве і Венесуели третій за величиною показник інфляції у світі. Причиною цього був високий короткочасний притік капіталу, завдяки якому пропозиція грошей у 2002–2007 рр. щорічно зростала на 40–50 %. Подальшим наслідком притоку капіталу було надзвичайно швидке зростання імпорту і, внаслідок цього, дефіциту платіжного балансу, який у 2008 р. досяг максимального значення у 7,2 % ВВП. Порівняно з іншими країнами Східної Європи цей показник виглядав, щоправда, поміркованим, однак все одно був надто великим. Як свідчить старе правило, дефіцит платіжного балансу у 4–5 % може становити небезпеку для фінансової стабільності країни. До 2008 р. український зовнішній борг зріс до 103 млрд. доларів, що становило 57 % ВВП. Це було ознакою певної вразливості, але поки що й тільки.[10]

Притік капіталу йшов переважно через європейські банки, які мали свої дочірні структури в Україні й потрапили у зачароване коло спекуляції. У зв’язку з високою інфляцією банки могли вимагати за певні гривневі кредити для приватного сектора понад 50 % річних, які вони мали змогу рефінансувати у Європі приблизно під 6 %. Національний банк скуповував тверду валюту, яка йшла у країну, щоб тримати стабільним обмінний курс, і збільшував у такий спосіб пропозицію грошей. У квітні 2008 р. ставка рефінансування в Україні становила лише 16 % річних, а реальна процентна ставка у 15 % була негативною. Значна частка видатків споживачів припадала на імпорт, який стрімко зростав.

Внаслідок цього швидко збільшувалися дефіцит зовнішньої торгівлі та поточного балансу, а також зовнішній борг — принцип фінансової піраміди, яка колись мала завалитися. Однак будь-яка зміна валютного курсу була непопулярною серед населення. Половина українців тримала свої заощадження у гривнях, інша половина — у доларах; отже, як внаслідок зміцнення, так і внаслідок ослаблення гривні частина заощаджень знецінилася б. На щастя, наприкінці квітня 2008 р. Національний банк все ж відійшов від жорсткої прив’язки до долара, що сприяло зменшенню припливу спекулятивного капіталу і послідовному зниженню інфляції.[11]

Натомість українські державні фінанси були у доброму стані. Хоча одна урядова криза змінювалася іншою, всі уряди суворо дотримувалися бюджетної дисципліни, тож дефіцит бюджету становив приблизно 1 % ВВП. Завдяки малому дефіциту, а також завдяки зростанню ВВП і обмінного курсу український уряд мав змогу поступово скорочувати державний борг. У 2007 р. він становив всього 12 % ВВП. Можливо, у добрі часи Україна мала б забезпечити навіть профіцит бюджету, однак такий малий державний борг теж справляє цілком добре враження. Валютні резерви також постійно зростали. У серпні 2008 р. Україна мала заспокійливий запас у 38 млрд. доларів.[12]

На тлі інших східноєвропейських країн Україна виділялася лише одним — високою інфляцією. Литва і Болгарія у 2006 і 2007 рр. мали дефіцит поточного балансу в розмірі 23 % ВВП. Зовнішній борг Естонії, Литви і Словенії перевищував 100 % ВВП. Усі ці країни з небезпечними макроекономічними тенденціями мали фіксовані обмінні курси.[13]

Три додаткові фактори робили Україну особливо вразливою. По-перше, на відміну від багатьох інших країн Східної Європи, Україна не була членом Європейського Союзу і не могла сподіватися на допомогу від своїх сусідів. По-друге, вона була надзвичайно залежною від експорту сталі, який має власні цикли. По-третє, іноземні інвестори не надто довіряли українській політиці. Незрозуміла політична ситуація сприяла тому, що Україна стала однією з перших країн з економічним підйомом, які стали жертвами міжнародної фінансової кризи.

Початок кризи

У вересні 2008 р. перегрів української економіки досяг точки кипіння. Навіть за будь-яку ціну було практично неможливо віднайти офісні приміщення чи кваліфікований персонал. Ще у серпні 2008 р. економічне зростання становило майже 11 % порівняно з відповідним періодом попереднього року.[14] Наприкінці вересня Україну вразив колапс глобального міжбанківського ринку, викликаний банкрутством американського інвестиційного банку Lehman Brothers 15 вересня. Україну відрізано від міжнародних фінансових ринків, які відмовлялися рефінансувати кредити для неї. Українська економіка зіткнулася з раптовим припиненням припливу капіталу (англ. sudden stop).

Українська банківська система зупинилася. Біржеві курси перебували у вільному падінні. До грудня вони впали аж на 91 % порівняно з початком року. Однак біржеві курси не були вирішальними. Набагато серйознішим було те, що ціни на сталь на світовому ринку, які у липні досягли рекордного рівня, до жовтня впали наполовину, — отже, і з цього джерела приплив капіталу раптово скоротився. Те, що пережила Україна, можна назвати подвійною раптовою зупинкою (sudden stop)[15] — як фінансовий сектор, так і реальна економіка опинилися у гострій кризі.

На фінансовому ринку поширилася паніка. Оскільки населення почало штурмувати банки, одним із перших заходів Національного банку стала заборона знімати гроші з депозитів. Ця заборона діяла два місяці, аж поки натиск не зменшився. На відміну від ситуації в Росії у 1988 р. ні внутрішня, ні зовнішня система платежів не розвалилися.

Все ж найбільшої шкоди завдано фінансовому сектору. Більшість банків мали великі кредити у валюті. Тепер вони не могли рефінансувати їх на глобальному фінансовому ринку, оскільки українські підприємства вже не користувалися довірою. В аналогічній ситуації опинилися українські фірми, які, маючи добру репутацію, отримали кредити за кордоном раніше. Як тільки для українського підприємства наставав термін повернення кредиту на глобальному фінансовому ринку, це загрожувало йому банкрутством. Український фінансовий ринок теж завмер, бо всі його учасники накопичували гроші. Оскільки більшість будівельних проектів фінансувалися за допомогою кредитів, їх фактично відразу заморозили. Торгівля акціями та цінними паперами, а також всі інші види інвестиційної діяльності практично зупинилися.[16]

У багатьох галузях промисловості виробництво раптово скоротилося наполовину або й ще більше. Особливо постраждали металообробка, виробництво цементу, будівництво, хімічна промисловість, видобуток вугілля та машинобудування, тобто, всі галузі, які виробляли продукцію на експорт або залежали від неперервного притоку інвестицій. Споживання і сектор послуг криза зачепила значно менше. Лише сільське господарство продовжило зростання, хоча у зв’язку з тим, що виробники не могли отримати кредитів, вони змушені були продати врожай раніше, ніж планували.

Стабілізаційна програма МВФ

У жовтні 2008 р. Україна звернулася за допомогою до Міжнародного валютного фонду. Інакшого вибору не було. Країна терміново потребувала іноземного капіталу, а всі інші джерела вичерпалися. Уряд вчинив розумно, діючи швидко, і попросив МВФ на спільних річних зборах Міжнародного валютного фонду і Світового банку, які відбулися 10–12 жовтня у Вашингтоні, надати значний кредит на тимчасові потреби. Реакція МВФ теж не забарилася. Через багаторічне економічне зростання у світі МВФ не був переобтяженим і шукав для себе завдань — не в останню чергу для того, щоб фінансувати самого себе. Крім цього, існувала широка згода, що світ має справу з найбільшою глобальною фінансовою кризою протягом багатьох поколінь.

Через декілька днів до Києва прибула делегація МВФ під керівництвом турецького економіста Чейли Пазарбашіоґлу. З українського боку переговори вели прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, міністр фінансів Віктор Пинзеник і відповідальний за питання європейської інтеграції віце-прем’єр Григорій Немиря. Крим цього, за столом переговорів як представники президента сиділи голова Національного банку Володимир Стельмах і заступник голови адміністрації президента Олександр Шлапак. Переговори переважно вів Віктор Пинзеник; Юлія Тимошенко підключалася лише тоді, коли йшлося про головні політичні питання.

МВФ засвоїв уроки азійської кризи 1997–1998 рр. Тоді він вимагав проведення радикальних структурних реформ, щоб побороти корупцію та клановість, і потрапив під вогонь критики. Зараз він обмежився базовими положеннями Вашингтонського консенсусу, наголошуючи на трьох головних вимогах — збалансованості бюджету, реалістичності обмінного курсу і рекапіталізації банківської системи.[17]

Проти вільного обмінного курсу виступили майже всі політичні сили в Україні. Однак  уряду і Національному банку було зрозуміло, що втримати фіксований курс на дотеперішньому високому рівні неможливо, і вони погодилися з вимогою МВФ відпустити обмінний курс. Реструктуризацію і рекапіталізацію банків значною мірою передали міжнародним фінансовим інституціям. Що стосується бюджету, то підготований ще у вересні проект на 2009 р. передбачав дефіцит у розмірі 1,4 % ВВП.[18] Міністр фінансів Пинзеник скоротив державні витрати, і МВФ визнав український бюджет збалансованим. У зв’язку з усе ще високою інфляцією скоротити державні витрати по відношенню до ВВП було відносно легко. Найважливішим заходом стало замороження високих зарплат державних службовців, перенесення запланованого підвищення мінімальної зарплати та зниження інфляційного коефіціента для великих соціальних трансфертів. Натомість заходи з наповнення доходної частини бюджету були незначними і не відігравали майже жодної ролі.

Український уряд завершив переговори з МВФ швидше ніж за два тижні. 31 жовтня 2009 р. парламент затвердив необхідні скорочення видатків у бюджеті, а після підписання 3 листопада президентом Ющенком антикризові закони набули чинності. МВФ визнав ці заходи і запропонував Україні кредит стенд-бай у розмірі 16,4 млрд. доларів терміном на два роки і щоквартальною виплатою. У зв’язку з гострою кризою, перші транші кредиту мали бути набагато вищими, ніж наступні. Виконавчий директорат МВФ 5 листопада затвердив стабілізаційну програму для України і виділив перший транш у розмірі 4,5 млрд. доларів.[19] Таким чином, капітал знову почав надходити в Україну.

Протягом 2009 р. економічні прогнози аж до липня постійно коригувалися у бік зниження, що не могло залишитися без наслідків для бюджетного планування. Вже у декларації про наміри МВФ прогнозував падіння ВВП на 3 % у 2009 р.[20] Натомість прем’єр-міністр Тимошенко закладала у своєму проекті бюджету зростання у розмірі 0,7 %, хоча Міністерство економіки вказувало на те, що ймовірнішим є падіння на 5 %. МВФ знизив свій прогноз навесні до -8 %, а в липні врешті до -14 %. У січні подав у відставку знервований Пинзеник. Його наступника не призначили, тому надалі Тимошенко переважно вела переговори з МВФ сама.

Зазвичай МВФ відмовляється визнавати або фінансувати дефіцити бюджетів. Однак на зустрічі G–20 у Лондоні на початку квітня 2009 р. представники двадцяти найбільших економік світу вирішили збільшити бюджет МВФ з 250 млрд. до 1,1 трлн. доларів. У такий спосіб G–20 фактично визначили МВФ універсальним багатостороннім кредитором для країн, які потрапили у складне фінансове становище. Оскільки МВФ отримав у своє розпорядження значно більше грошей для стабілізаційних програм, більшість країн-кредиторів розраховували, що фонд візьме на себе додаткові завдання, включаючи заходи з підтримки бюджету.

Під час виплати другого траншу кредиту стенд-бай для України у квітні МВФ погодився з дефіцитом бюджету в розмірі 4 % ВВП на 2009 рік.[21] Оскільки Україна мала добрий запас валютних резервів, урядові дозволили використовувати гроші для виплати відсотків і фінансування поточного бюджету. Половина виплаченого 8 травня і збільшеного до 2,8 млрд. доларів другого траншу призначалася на фінансування поточного бюджету.[22] У вересні надійшов третій транш у розмірі 3,8 млрд. доларів, тож разом було виплачено майже 11 млрд. доларів.[23] Щодо цього траншу МВФ ще більше знизив свої вимоги і погодився з дефіцитом бюджету в розмірі 6 % ВВП, у якому навіть ще не були враховані проценти за боргами державних концернів і кошти на рекапіталізацію банків.

Однак восени 2009 р. співпраця України з МВФ загальмувалася, бо напередодні президентських виборів у лютому 2010 р. конфлікти між політичними силами загострилися. У жовтні діючий президент Ющенко, який, не маючи шансів, вирішив балотуватися на другий термін, зайняв позицію проти уряду і висловився проти подальших траншів від МВФ. Він відмовився підписати відповідні подання, які МВФ вимагає з формальних причин.

Та найважливіше, що опозиція у Верховній Раді під керівництвом голови Партії регіонів, обраного на сьогодні президентом, разом з фракцією голови парламенту Володимира Литвина та прихильниками Ющенка прийняла 20 жовтня закон Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. За оцінкою МВФ, цей закон міг би підвищити державні витрати до 7 % ВВП. Тому МВФ закликав Ющенка накласти вето на цей закон, після чого той негайно його підписав.

Уряд намагався вмовити МВФ виплатити до кінця року принаймні половину четвертого траншу, який мав становити 2 млрд. доларів, але МВФ після деяких вагань відхилив це прохання. Замість цього він дозволив урядові використати 2 млрд. доларів із значної суми валютних резервів Національного банку для поточного фінансування бюджету.[24]

Банківська криза

Від 15 вересня 2008 р. українські банки могли отримати рефінансування лише через їхні материнські структури. Отже, банківська криза була неминучою. Через проблеми з ліквідністю будівельні фірми та торговці нерухомістю перестали отримувати кредити і не могли більше виконувати своїх зобов’язань перед банками. У зв’язку з девальвацією гривні в останньому кварталі 2008 р. кошти на обслуговування кредитів в іноземній валюті, на які припадала майже половина всіх кредитів в Україні, зросли майже вдвічі. Незабаром практично всі підприємства постраждали від падіння внутрішнього попиту, що теж не могло не вплинути на обслуговування їхніх боргів.

На щастя, у цій ситуації українській банківській системі допомогли дві обставини. По-перше, частка позикового капіталу була відносно низькою. Пропозиція грошей справді суттєво зросла, але грошова маса М2, до якої, крім готівкових коштів, належать банківські вклади, наприкінці 2008 р. становила всього 54 % ВВП.[25] По-друге, більшість великих українських банків мали багатих власників, які були готові і мали змогу забезпечувати їх свіжим капіталом, незважаючи на значні збитки.

У 2008 р. в Україні було близько 180 банків з чотирма різними типами власників — банки із західними власниками, російські державні банки, українські державні банки та українські приватні банки. Сімнадцять західних банків — майже виключно європейських — мали українські дочірні структури, на які припадало приблизно 40 % банківського капіталу. Відкритим залишалося питання, чи залишаться західні банки в Україні і забезпечуватимуть рефінансування своїх українських філій та притік свіжого капіталу, чи покинуть країну, чого багато хто боявся. Найважливішим європейським банком у регіоні був австрійський Raiffeisen International, який працював виключно у Східній Європі та мав дочірні банки у п'ятнадцяти країнах. Його українська філія Райффайзен Банк Аваль стала другим за величиною банком в Україні з часткою у 7 % українського банківського капіталу.

На початку 2009 р. Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) уклав угоду з усіма сімнадцятьма західними банками. Банки пообіцяли ще протягом поточного року у два етапи забезпечити свої українські філії свіжим капіталом загальною сумою в 2 млрд. доларів. Цю угоду підписали сімнадцять банків та Національний банк України. Питання про рефінансування залишалося відкритим, але загалом іноземні банки й тут допомагали своїм українським “дочкам”.[26] Проте європейські банки перестали видавати кредити в Україні, тож їхня частка на ринку пішла на спад. Три великих російських державних банки — Сбербанк России, Внешэкономбанк і ВТБ — а також приватний Альфа Банк були єдиними іноземними банками, які побачили в українській фінансовій кризі шанси і почали розширювати свою присутність. Сбербанк России і ВТБ вже мали свої дочірні банки в Україні. Коли шостий за величиною український банк, Промінвестбанк, збанкрутував у жовтні 2008 р., Внешэкономбанк купив у січні 2009 р. 75 % його акцій. Вигоди від кризи отримали також обидва українські державні банки ― Ощадбанк та Укрексімбанк. До цього обидва банки постійно втрачали позиції. Тепер держава підвищила їхню капіталізацію, тож вони піднялися у рейтингу найбільших банків відповідно на третю і шосту позиції.

Багато українських приватних банків опинилися перед великими і складними проблемами. Фінансові можливості власників Приватбанку, найбільшого українського банку з часткою близько 10 % ринку, виявилися настільки великими, що банк зміг вистояти у кризі власними силами. Проте окрім Промінвестбанку збанкрутували ще сім важливих українських банків. Найбільшим серед них був банк Надра, сьомий український банк за величиною капіталу. Він перейшов ― за стандартизованою процедурою і за погодженням зі Світовим банком, ЄБРР і Європейським інвестиційним банком, які виділили значні суми для рефінансування, ― у власність Національного банку і держави.[27]

Спільно з Національним банком України міжнародні фінансові інституції доволі швидко ініціювали укладання списку неповернених кредитів для всіх українських банків. МВФ виходив з того, що рекапіталізація потребуватиме суми у 4,5 % ВВП. Незважаючи на те, що валовий внутрішній продукт через падіння гривні у доларовому еквіваленті знизився, ця сума все ж становила близько 5 млрд. доларів. МВФ навіть відзначив, що втрати від неповернення кредитів у найгіршому випадку можуть досягти 13,5 % ВВП, якщо обмінний курс буде нижчим від 10 гривень за 1 долар.[28] У квітні 2009 р. сім неплатоспроможних банків отримали свіжий капітал у розмірі 2,5 млрд. доларів і перейшли у державну власність.

У травні 2009 р. здавалося, що банківську кризу локалізовано. Різниця між процентними ставками на ринку капіталу і відсотками за кредити перевищила позначку у 10 % річних, що відкрило для банків, які пережили кризу, чудові шанси для отримання прибутків, а отже й можливості компенсувати втрати від зростаючої кількості неповернених кредитів.

У результаті банківської кризи з першої десятки українських банків лише найбільший — Приватбанк — залишився у приватній українській власності. Три банки перейшли у державну власність, чотири на сьогодні знаходяться у власності європейських банків і два — у власності російських банків.[29] Частка європейських і приватних українських банків суттєво знизилася, частка держави і Росії відповідно зросла. Досі не відбулося очікуваної консолідації української банківської системи. Частка кредитів падає, грошова маса — теж.

Наслідки кризи — підсумки 2009 р.

На початку жовтня українська економіка після фази сильного перегріву зазнала стрімкого падіння. За перші 9 місяців 2008 р. економічне зростання становило 6,9 % і нагадувало зростання попередніх років, однак в останньому кварталі ВВП настільки різко зменшився, що зростання за 2008 р. в цілому становило лише 2,8 %.[30]

У 2009 р. експорт впав приблизно на 50 %, імпорт — на 55 %. Таким чином, дефіцит поточного балансу становив 1,5 %, що не перевищує межі закладеного в першій програмі МВФ показника в розмірі 1–2 % ВВП. Міжнародні валютні резерви України жодного разу не падали нижче позначки у 25 млрд. доларів і наприкінці 2009 р. становили 26,5 млрд. доларів, що означало доволі комфортний запас у розмірі 23 % ВВП.[31] Це пов’язано з тим, що Україна посилила контроль за валютними операціями і ввела на півроку 13 % податку на них.

Однак головною причиною добрих показників поточного балансу є сильне знецінення гривні. Національний банк насправді продовжував інтервенції, хоча обмінний курс, власне кажучи, мав стати вільним. Однак у жовтні й листопаді 2008 р. він відпустив курс з 5 до 7,7 гривень за долар і надалі втримував його стабільним на цій позначці. Виникли два обмінних курси. На вільному ринку курс гривні у січні 2009 р. впав до 10 гривень за долар. Протягом 2009 р. вільний обмінний курс виріс. У грудні він становив близько 8 гривень за долар, і отже, без інтервенцій Національного банку майже зрівнявся з офіційним. Після цієї девальвації Україна знову стала конкурентоспроможною.

Що стосується балансу капіталів, то тут справи виявилися несподівано добрими. На початку 2009 р. сукупний зовнішній борг оцінювався у 103 млрд. доларів, потреба у його рефінансуванні — у 28 млрд. доларів. Щонайменше 80 % цієї суми мали рефінансуватися іноземними банками, оскільки мова йшла про кредити їхніх українських дочірніх банків або інших близьких партнерів. Отже, потреба у міжнародному рефінансування в цілому становила лише 6 млрд. доларів. У 2009 р. в Україну надійшли прямі іноземні інвестиції у розмірі 4,3 млрд. доларів, або 3,7 % ВВП. Ця значна сума надійшла насамперед від рекапіталізації банків.[32]

Незважаючи на значні міжнародні валютні резерви України, у першій половині 2009 р. видавалося, що країна незабаром не зможе обслуговувати свої зовнішні зобов’язання. На це вказувала торгівля українськими кредитними дефолтними свопами (Credit Default Swaps, CDS). Гірша ситуація була лише в Еквадорі — й ця латиноамериканська країна справді припинила обслуговувати свої зовнішні борги.

Однак скрутна ситуація в Україні не була пов’язана з макроекономічними індикаторами. Вони були набагато кращими, ніж в інших країн. Українські валютні резерви були достатніми, щоб покрити 8-місячний імпорт. Погані котування пояснювалися заплутаною політичною ситуацією, яка викликала побоювання, що необхідні рішення не вдасться прийняти або ж що один політик може провокувати неплатоспроможність країни, щоб дискредитувати іншого. Фінансові ринки, які оперують з невеликим покриттям капіталу, встановили завищені курси CDS, а інвестори використовували ці папери, щоб застрахувати себе.

Найбільші ризики були пов’язані з державними підприємствами. На початку 2009 р. Morgan Stanley висунув вимогу дострокового повернення кредиту в розмірі майже півмільярда доларів, який видано державному українському концерну з будівництва автомобільних шляхів Укравтодор.[33] Аналогічною вимогою дострокового повернення кредиту Morgan Stanley спричинив банкрутство казахського державного банку BTA.[34] Однак українському уряду вдалося зібрати гроші та вчасно повернути кредит. У вересні 2009 р. виникла потреба реструктуризувати борги державного концерну Нафтогаз та Української залізниці. Лише таким чином можна було гарантувати, що ці два великих державних концерни зможуть обслуговувати свої борги і що, зокрема, Нафтогаз зможе здійснювати щомісячні платежі Газпрому за постачання газу.

Від лютого 2009 р. курси українських цінних паперів загалом почали поступово зростати — спочатку пішли вгору курси державних облігацій, а потім і позик приватних підприємств. З березня після стрімкого падіння відновили зростання і курси акцій. З березня по травень курси на українській біржі зростали швидше, ніж деінде у світі; до кінця травня вони зросли на 170 %. В цілому за 2009 р. курси акцій зросли приблизно вдвічі.

Інфляція, яка у травні 2008 р. досягла максимальної позначки у 31 %, почала знижуватися і до літа 2009 р. падала щомісяця приблизно на 1 процентний пункт. У грудні 2008 р. річний показник інфляції впав до 22,3 %. У декларації про наміри МВФ[35] визначено за мету інфляцію в розмірі 19 % на кінець 2009 р., однак, як і слід було сподіватися у зв’язку з тенденціями дефляції та зменшенням грошової маси, насправді вона знизилася до 13 %. Всупереч роповсюдженому забобону, сильне знецінення гривні призвело не до збільшення, а до зниження інфляції, оскільки воно зробило можливим зменшення грошової маси.

Найбільш спустошливими підсумки 2009 р. були для промислового виробництва. Вже у жовтні 2008 р. воно впало у річному еквіваленті на 20 %. За підсумками першого кварталу 2009 року падіння становило вже 32 %. Лише у другій половині 2009 р. цей сектор почав повільно відновлюватися. У листопаді 2009 р. промислове виробництво несподівано зросло на 8,6 %. Незважаючи на це, падіння за 2009 р. становило 21,9 %. У зв’язку з низьким базовим рівнем зростання у 2010 буде значним.[36] Dragon Capital прогнозує зростання у 8 %.[37]

ВВП теж суттєво зменшився, хоча й не так сильно як промислове виробництво. Експерти прогнозували в 2009 р. падіння на 14 %, насправді ж за підсумками воно було навіть трохи більшим (-15,1 %). Через знецінення гривні падіння ВВП у доларовому еквіваленті було ще більшим — з 180 млрд. доларів у 2008 р. до 116 млрд. у 2009 р., що становить аж 35,5 %.[38]

З урахуванням дефляційних тенденцій слід було б очікувати суттєвого зростання безробіття, однак кількість зареєстрованих безробітних досягла максимального значення 3,2 % у січні–лютому і після цього пішла на спад. Тут, звісно, треба враховувати той факт, що допомога для безробітних є такою малою і надається з такими обмеженнями, що мало хто витрачав час на реєстрацію. Реальне безробіття оцінювалося у 10 %, що все ще залишається напрочуд низьким показником. Це можна пояснити лише тим, що роботодавці серйозно знизили заробітну платню, а заборгованість з її виплати, яка, здавалося б, залишилася в минулому, знову зросла.

Куди йдеш, Україно?

Фінансова криза в Україні була передбачуваною. Економісти, як-от Морріс Ґольдштейн (Morris Goldstein), давно застерігали про її небезпеку. Притік капіталу та негативне сальдо поточних рахунків у нових ринкових економіках країн Східної Європи є надто великими, а курси валюти ― неправильні.[39] МВФ також вказував на це.[40] Несподіванкою стало те, як раптово і з якою силою фінансова криза охопила Україну.

Фінансова криза у Східній Європі нагадує азійську кризу 1997–98 рр. Багаторічне зростання призвело до надмірного притоку капіталу з-за кордону, що не лише стимулювало інвестиції та споживання, а й спровокувало зростання імпорту та дефіциту поточних рахунків. Врешті-решт, зовнішній борг приватного сектору досяг критичного рівня — класичний цикл економічного буму та рецесії.[41] Як і в східноазійських країнах, державні фінанси в Україні були в порядку. Її слабким місцем виявилася висока інфляція.

Рятівним якорем для України став МВФ. Країна дуже виграла від того, що уряд швидко звернувся до МВФ і обидві сторони досягли швидкої згоди, тож МВФ зміг надати Україні значні кошти. Інші міжнародні фінансові інституції теж відіграли важливу роль у стабілізації ситуації. Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку та Європейський інвестиційний банк — усі вони зробили внесок у подолання кризи в Україні. В 2009 р. кожен з них надав у розпорядження України від 1 до 2 млрд. доларів і сприяв таким чином рекапіталізації банків та інвестиціям в інфраструктуру. Оскільки в Україні у 2012 р. має відбутися чемпіонат Європи з футболу, існував цілий ряд інфраструктурних проектів. Європейський Союз дотепер не надав Україні фінансової допомоги, однак має намір запропонувати допомогу в розмірі 610 млн. євро.

Україна не може жити так далі. Вона мусить розпочати глибокі реформи, якими дотепер постійно нехтували. Осоливо важливими є три з них.

По-перше, вирішальною помилкою української економічної політики була прив’язка гривні до долара. В рамках перших стабілізаційних кроків у 2000 р. така політика була корисною, однак Київ надто довго продовжував її дотримуватися. Через прив’язку до долара Україна практично не могла вжити заходів, щоб запобігти перегріву економіки. Напрошується рішення дозволити вільні коливання обмінного курсу і зосередитися у грошовій політиці на управлінні інфляцією, як це надзвичайно успішно зробили Польща і Чехія. У цьому випадку Національний банк міг би стримувати інфляцію за допомогою цілком нормальної грошової політики, тобто, шляхом підвищення процентної ставки.[42]

По-друге, іноземні інвестори та рейтингові агентства дотепер спостерігали за Україною з великим скепсисом. Здавалося, що українські політики живуть у постійних сутичках. Лише небагатьом вдавалося скласти для себе картину актуальних тенденцій. Багато хто дійшов висновку, що політики діють цілком безвідповідально, а в країні значною мірою панує політична блокада — це аж ніяк не можна назвати вмілим кризовим менеджментом. Тому для спрощення процесу прийняття законів і більшої прозорості процесів ухвалення рішень у виконавчій владі необхідною є реформа української конституції.

По-третє, незалежно від того, що взяти для порівняння, інвестиційний клімат дотепер залишався несприятливим, а корупція — повсюдно поширеною. Не в останню чергу стурбованість викликає газовий сектор. Щомісяця виникає питання,чи зможе державний концерн Нафтогаз України оплатити Росії рахунок за газ. Реструктуризація Нафтогазу з метою підвищення прозорості й забезпечення фінансової стабільності має стати найвищим пріоритетом. На цьому вже наголосив МВФ у декларації про наміри, де вимагається зрівняння “ціни газу внутрішнього видобутку та імпортованого газу до кінця 2011 року”.[43] Нафтогаз України є погано керованим конгломератом із кількох більшою чи меншою мірою державних підприємств, чиї менеджери діють на власний розсуд. Ціни на газ всередині країни переважно є значно нижче ринкових; наслідком цього є різні непрозорі схеми.[44]

Газова угода між Україною і Росією у січні 2009 р. стала першим важливим кроком до реформи, оскільки вона виключила посередників у торгівлі газом між двома країнами і наблизила її до ринкових умов. Україна та Європейський Союз 23 березня 2009 р. підписали важливу декларацію про транзит газу через Україну.[45] Метою є здійснення транзиту газу окремим підприємством, менеджмент якого мають призначати європейці; вони обіцяють за це значні інвестиції. Наступними кроками мають стати визначення структури та сфер відповідальності Нафтогазу, а також боротьба зі спотворенням цін.[46] У липні 2009 р. ЄС та Україна досягли згоди щодо такої широкої реформи, яка передбачала відповідне підвищення цін. На жаль, через майбутні президентські вибори її реалізацію перенесли. Тепер потрібно розпочинати нову спробу реформування у газовій галузі.

Не викликає сумнівів, що Україна пройшла “дно” фінансової кризи. ВВП у 2010 р. суттєво зросте. Обмінний курс стабілізувався, а баланс поточних рахунків майже бездефіцитний. Валютні резерви на початку року перевищили позначку в 27 млрд. доларів. Інфляція постійно зменшується і могла б ще у 2010 р. впасти нижче 10 %. На диво, доходи державного бюджету залишаються відносно високими. Дефіцит бюджету становить 4,7 % ВВП, загальний дефіцит, включно з рекапіталізацією банків і видатками державних концернів, — 8,5 % ВВП. Незважаючи на кредити МВФ, державний борг України в 2009 р. не перевищував 34 % ВВП.[47] Однак шокуючим фактом є те, що за рівнем ВВП на душу населення Україна посідає лише 100-те місце у світі. Виходячи з її людського капіталу, рівня освіти та розташування в Європі, вона геть не виправдовує очікувань. Нинішню кризу Україні слід вважати сигналом.

 


Андерс Ослунд, проф., д-р, провідний науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона та професор Джорджтаунського університету, Вашингтон.

Я дякую Олесі Фаворській та Анні Борщевській, які допомагали мені у дослідженнях. Окрім цього, мені стали у пригоді розмови, проведені у 2008–2009 рр., зокрема, з Юлією Тимошенко, Григорієм Немирею, Віктором Пинзеником, Петром Порошенком, Олександром Савченком, Чейлою Пазарбашіоґлу та Олександром Пасхавером.

[1] Anders Åslund: How Capitalism Was Built. The Transformation of Central and Eastern Europe, Russia, and Central Asia. New York, 2007. — Anders Åslund. How Ukraine Became a Market Economy and Democracy. Peterson Institute for International Economics. Washington, 2009.

[2] Åslund. How Ukraine Became a Market Economy… [виноска 1], с. 127, 246.

[3] UN Economic Commission for Europe. Economic Survey of Europe. United Nations, New York, 2/2004, с. 80.

[4] Åslund. How Capitalism Was Built… [виноска 1].

[5] Freedom in the World 2008. Selected Data from Freedom House’s Annual Global Survey on Political Rights and Civil Liberties, www.freedomhouse.org.

[6] World Bank and International Finance Corporation. Doing Business in 2009. Creating Jobs. Washington, 2008, www.doingbusiness.org.

[7] До цього питання див.: Stephan von Cramon-Taubadel. Potential zum Agrarriesen: Die Lage der Landwirtschaft // Osteuropa 2–4/2010, с. 271–285.

[8] Щодо системи охорони здоров’я див.: Lars Handrich, Oleksandra Betlij. Vor dem Kollaps: Renten- und Sozialsystem // Osteuropa 2–4/2010, с. 257–269.

[9] Ulrich Thiessen. Presumptive Taxation for Small Enterprises in Ukraine. Institute for Economic Research and Policy Consulting, Working Paper 6. Kyiv, 2001.

[10] International Monetary Fund (IMF). IMF World Economic Outlook database. Washington 2009.

[11] Спостереження під час перебування в Києві у квітні 2008 р.

[12] Dragon Capital. Banking Developments Bode Well for Economy, 1.6.2009.

[13] European Bank of Reconstruction and Development (EBRD). Transition Report 2009. London, 2009.

[14] Dragon Capital. The Dragon Daily, 16.9.2008, с. 2.

[15] Guillermo A. Calvo. Capital Flows and Capital-Market Crises: The Simple Economics of Sudden Stops // Journal of Applied Economics, 1/1998, с. 35–54. — Sebastian Edwards. Financial openness, sudden stops, and current account reversals // American Economic Review, 2/2004, с. 59–64.

[16] Спостереження протягом двох візитів до Києва наприкінці вересня і в середині жовтня 2008 р.

[17] Сформульоване економістом Джоном Вільямсоном поняття Вашингтонського консенсусу означає пакет ліберально-економічних інструментів, які мають на меті досягнення макроекономічної стабілізації. Поряд із зазначеними до цих інструментів належать зниження податків, приватизація і дерегуляція: John Williamson. What Washington Means by Policy Reform, www.ie.com/publications/papers/paper.cfm?researchid=486.

[18] Dragon Capital. The Dragon Daily, 16.9.2008, с. 2.

[19] International Monetary Fund. IMF Approves US$ 16,4 Billion Standby Arrangement for Ukraine. Press Release 08/271, 11/2008.

[20] IMF Approves US$ 16,4 Billion Standby Arrangement for Ukraine. Press Release 08/271, 5.11.2008.

[21] International Monetary Fund. IMF Mission Reaches Agreement on First Review under Standby Arrangement with Ukraine. Press Release 09/129, 17.4.2009.

[22] Roman Olearchyk. IMF Set to Unfreeze $ 16,4 bn Standby Loan to Ukraine // Financial Times, 18–19.4.2009, с. 2. — Див. теж: IMF Mission Reaches Agreement… [виноска 21]. — International Monetary Fund. 2. IMF Completes First Review under Standby Arrangement with Ukraine and Approves US$ 2,8 Billion Disbursement. Press Release 09/156, 8.5.2009.

[23] International Monetary Fund. Ukraine: Second Review Under the Standby Arrangement and Request for Modification of Performance Criteria — Staff Report. Press Release on the Executive Board Discussion. IMF Country Report No. 09/270, 8.9.2009.

[24] Roman Olearchyk. IMF Rejects Ukraine’s $ 2 bn Loan Plea // Financial Times, 24.12.2009, с. 2.

[25] European Bank of Reconstruction and Development. Economic statistics and forecasts, selected economic indicators, www.ebrd.com.

[26] Stefan Wagstyl, Roman Olearchyk. Banks Inject $2 bn into Kiev Offshoots // Financial Times, 20.2.2009, с. 4.

[27] Dragon Capital. NEWS FLASH: Government Launches Bank Recapitalization Program, 16.4.2009.

[28] International Monetary Fund. Ukraine: Letter of Intent, Memorandum of Economic and Financial Policies and Technical Memorandum of Understanding, 31.10.2008, с. 7.

[29] Dragon Capital. The Dragon Daily, 27.3.2008, с. 2.

[30] Dragon Capital. Banking Developments… [виноска 12].

[31] Національний банк України, www.bank.gov.ua. — Sebastian Edwards. Financial openness… [виноска 15].

[32] Dragon Capital. Stepping up Efforts… [виноска 31].

[33] Укравтодор спасли от дефолта // Українська правда, 31.3.2009.

[34] Gillian Tett. Tale from the Land of Borat is a Lesson to the World at Large // Financial Times, 1.5.2009.

[35] International Monetary Fund. Ukraine: Letter of Intent… [виноска 28], с. 4.

[36] Український державний комітет статистики, www.ukrstat.gov.ua.

[37] Dragon Capital. Stepping up Efforts… [виноска 31].

[38] Український державний комітет статистики, www.ukrstat.gov.ua.

[39] Morris Goldstein. Emerging-Market Financial Crises: Lessons and Prospects. Speech at the 2007 Annual Meeting, Institute for International Finance. Washington DC, 20.10.2007, с. 14–17.

[40] Susan Schadler. Are External Imbalances in Central Europe Sustainable? // Anders Åslund, Marek Dabrowski (Eds.). Challenges of Globalization. Imbalances and Growth. Peterson Institute for International Economics. Washington DC, 2008. с. 17–40.

[41] Charles P Kindleberger, Robert Aliber. Manias, Panics, and Crashes. A History of Financial Crises. Fifth edition. New Jersey, 2005.

[42] Edwin M. Truman. Inflation Targeting in the World Economy. Institute for International Economics. Washington DC, 2003.

[43] International Monetary Fund. Ukraine: Letter of Intent… [виноска 28].

[44] Щодо газового ринку та Нафтогазу див. статтю Петри Опіц у цьому виданні, а також: Simon Pirani. Am Tropf: Die Ukraine, Russland und das Erdgas // Osteuropa 2–4/2010, с. 237–255.

[45] http://ec.europa.eu/external_relations/energy/eu_ukraine_en.htm.

[46] Edward Chow, Jonathan Elkind. Where East meets West: European Gas and Ukrainian Reality: Washington Quarterly, 1/2009.

[47] Dragon Capital. Stepping up Efforts… [виноска 31].